Зустріч, просякнута ненавистю та лавандою

Запах лаванди завжди нагадував їй про найгірший день у житті. І ось, він знову тут, цей нав'язливий аромат, що просочував повітря не гірше за дим від пожежі, започаткованої її колишнім коханням.

Христина примружилась, вдивляючись у заповнену людьми кав’ярню «Мрія», розташовану в самому серці Львова. Вона спізнилась, знову. Це вже ставало її звичкою, проте сьогоднішня затримка була виправданою – пробка на вулиці Франка видалась просто жахливою. Але Христина знала, що запізнення не вплине на її репутацію, бо вона була відомою не тільки своїми запізненнями, але і своїм перфекціонізмом у роботі.

Вона вдихнула глибше, намагаючись опанувати себе. Сьогодні важливий день. Зустріч з потенційним інвестором, що може вирішити долю її невеликої, але амбітної дизайн-студії «Креатив». Вона вклала в цю студію все – час, гроші, душу. Провал не входив у її плани.

Пробираючись крізь натовп, Христина помітила його. Він сидів за столиком біля вікна, одягнений у бездоганний темно-синій костюм, що ідеально підкреслював його широкі плечі. Його темне волосся було зачесане назад, відкриваючи високе чоло. Він читав газету, і навіть у цій буденній позі в ньому відчувалась сила та впевненість.

Він. Маркіян. Її заклятий ворог. І, за іронією долі, той, хто тримав у своїх руках ключ до її майбутнього.

Христина застигла на місці, відчуваючи, як до горла підступає нудота. Це неможливо. Це якийсь жахливий сон. Вона повинна прокинутись.

Але ні. Це реальність. І реальність ця була гіркою, як полин.

Вона знала Маркіяна ще зі студентських років. Вони разом навчались на факультеті дизайну в Львівській політехніці. Вони були конкурентами, завжди. Кожен їхній проєкт перетворювався на запеклу боротьбу за першість. Вони ненавиділи один одного. Принаймні, так їй здавалось тоді.

Їхня конкуренція досягла апогею на захисті дипломних робіт. Христина представила сміливий та інноваційний проєкт реконструкції центральної площі Львова. Маркіян – більш консервативний, але не менш професійний проєкт будівництва нового бізнес-центру.

Комісія віддала перевагу проєкту Маркіяна. Христина була розчарована, але не зламана. Вона знала, що доведе свій талант. Згодом, його фірма безсоромно вкрала кілька її дизайнерських ідей, що привело Христину в лють. Вона пообіцяла собі помститись.

І ось, через п’ять років, їхні шляхи знову перетнулись. І не просто перетнулись, а зіткнулись лоб в лоб. Христина потребувала його грошей. А Маркіян, здавалося, насолоджувався її безвихідним становищем.

Вона глибоко вдихнула, намагаючись приховати свою розгубленість. Вона не дозволить йому побачити її слабкість. Вона покаже йому, що вона сильна та незалежна. Навіть якщо всередині в неї все тремтить.

Підійшовши до столика, Христина примусила себе посміхнутись. Фальшиво, але впевнено.

– Маркіяне? – спитала вона, намагаючись, щоб її голос звучав якомога спокійніше.

Він підняв погляд від газети. Його очі, темно-карі та проникливі, зустрілись з її очима. На його обличчі не з’явилось жодної емоції. Лише легка тінь задоволення.

– Христино. Я радий тебе бачити, – відповів він. Його голос був низьким та оксамитовим. Голосом, що колись змушував її серце битись частіше. Тепер він викликав лише огиду.

– Я не можу сказати того ж самого, – відповіла Христина, сідаючи навпроти нього. Вона відчувала, як на неї дивляться його очі. Оцінюють. Зневажають. Вона не дасть йому жодного шансу.

– Ну що ж, – сказав Маркіян, складаючи газету та відкладаючи її на стіл. – Тоді перейдемо до справи. Я чув, у тебе є цікавий проєкт.

– Так, – відповіла Христина. – І я думаю, він може зацікавити твою компанію.

– Можливо, – відповів Маркіян. – Але ти знаєш, Христино, я не роблю інвестиції в проєкти, в які я не вірю. І я не вірю в тебе.

Христина відчула, як її обличчя палає. Нахабство. Як він сміє?

– Це ти ще побачиш, – прошипіла вона крізь зуби.

– Я вже бачу, – відповів Маркіян, посміхаючись. – Я бачу відчай у твоїх очах. Я бачу страх. І мені це подобається.

Христина стиснула кулаки під столом. Вона ледь стримувала себе, щоб не встати та не дати йому ляпаса. Але вона знала, що не може цього зробити. Вона потребувала його грошей. Вона була в його руках.

– Що ти хочеш? – спитала вона, намагаючись зберегти спокій.

Маркіян нахилився вперед, дивлячись їй прямо в очі. Його подих обпікав її обличчя.

– Я хочу, щоб ти стала моєю, – прошепотів він. – Я хочу, щоб ти працювала на мене. Я хочу, щоб ти визнала, що я кращий за тебе.

Христина відсахнулась, ніби її вдарили. Вона не могла повірити своїм вухам. Він з глузду з’їхав.

– Ти божевільний, – сказала вона.

– Можливо, – відповів Маркіян, посміхаючись. – Але я також той, хто може врятувати твій бізнес. То що ти скажеш, Христино? Ти готова піти на все заради своєї мрії?

Христина мовчала. Вона не знала, що відповісти. Вона опинилась у пастці. Пастці, яку сам диявол, здавалося, власноруч змайстрував. Вона подивилась в його очі, шукаючи хоч якусь ознаку жалю чи співчуття. Але там було лише одне – холодна, безжальна рішучість. Раптом до неї підійшла офіціантка, мила дівчина років двадцяти. Вона запитала, чи не бажають вони чогось замовити. Маркіян замовив дві кави, а Христина мовчала, її мозок шалено шукав вихід із ситуації. Коли офіціантка відійшла, Маркіян знову звернувся до Христини, його голос звучав спокійно та водночас загрозливо: "Час спливає, Христино. Зроби свій вибір". Христина відчула, як її серце шалено закалатало в грудях. Невже вона справді готова продати душу дияволу заради своєї мрії? І раптом, погляд її зачепився за відвідувача, який сидів за сусіднім столиком. Він уважно спостерігав за їхньою розмовою. Щось у його погляді змусило Христину відчути неспокій. Хто він? І чого він хоче?