Перший Знак: Місяць Крові

Кров залила місяць. Не метафорично, а буквально. Я стояла на вежі Старого Замку в Кам’янці, відчуваючи, як сморід мертвечини просочується крізь кам’яні стіни, і бачила, як багряне сяйво відбивається у водах Смотрича. Це був знак. Знак, якого боялася кожна перевертень у роду Вовкодавів.

Мене звати Богдана, і я – остання з роду, чия кров ще може зв’язати нас з Альфою. З Альфою, який зник п'ятнадцять років тому, залишивши нас беззахисними перед Зграями Відступників. Зграями, які полюють не лише на людей, а й на своїх.

Замок, колись велична твердиня, тепер перетворився на руїну, яку ми, жменька Вовкодавів, відчайдушно намагаємось втримати. Навколо – лише темрява лісів Поділля, де в затінку причаїлися наші вороги, чекаючи моменту, щоб напасти. І сьогодні, в ніч Кривавого Місяця, я відчуваю, що цей момент настав.

Мій батько, колись сильний воїн, тепер лежить прикутий до ліжка, отруєний люттю Відступників. Моя мати, досвідчена цілителька, змушена день і ніч варити зілля, щоб хоч трохи полегшити його страждання. А я… я повинна знайти Альфу. Поки не пізно.

Старий знахар Дмитро, єдиний, хто пам'ятає часи розквіту нашого роду, підійшов до мене, спираючись на свій посох. Його очі, колись ясні, тепер потьмяніли від прожитих років і горя.

"Богдано, – прохрипів він, – час настав. Ти повинна вирушити на пошуки. Твоя кров – ключ. Твоя сила – наша надія."\nВін простягнув мені старовинний медальйон з вовчим іклом. "Це приведе тебе до нього. Але будь обережна. Відступники вже відчули твою силу. Вони будуть полювати на тебе."\n

Я стисла медальйон у руці. Його холод обпікав мою шкіру. Страх паралізував мене, але я знала, що не можу зрадити свій рід. Я повинна йти.

Раптово, тишу ночі прорізав дикий, нелюдський крик. Він лунав з глибини лісу, з боку старого цвинтаря. Крик, від якого кров застигла в моїх жилах. Крик… перевертня. Але не Вовкодава. Це був звук, якого я ніколи раніше не чула. Звук… болю і люті. Звук… пробудження.