Місячна мітка Дарини

Кров. Запах крові заповнював повітря, густий і солодкуватий, як перезрілі вишні. Дарина задихалася від нього, притискаючись спиною до вогкої стіни льоху. Світло смолоскипа, що тремтіло в руці її батька, відкидало химерні тіні, перетворюючи знайомі обриси бочок та діжок на потворних звірів. Але найстрашніший звір стояв перед нею – величезний вовк з очима, що горіли люттю, і клацав зубами, готовий стрибнути.

«Тікай, Даринко! Рятуйся!» – прохрипів батько, кидаючи в хижака палаючу ганчірку. Вогонь лише розлютив вовка ще більше. Він гаркнув, і батько впав, закриваючи собою Дарину.

Дарина заплющила очі, чекаючи неминучого. Та замість болю відчула лише пекучий дотик на шиї. Відкрила очі й побачила, як вовк відсахнувся, заскавучав і зник у темряві. На місці дотику пекло вогнем, а на шкірі з’явився дивний знак – півмісяць, оточений квітами папороті. Місячна мітка.

Дарина підвелася, тремтячи з ніг до голови. Батько лежав нерухомо, а в повітрі все ще висів запах крові та страху. З того дня минуло п’ять років. Дарина навчилася жити з міткою, приховуючи її під високим коміром сорочки. Вона знала, що мітка привертає увагу вовкулаків, особливо альф. І знала, що альфа, який її помітить, забажає її як свою пару. Та вона не хотіла жодного альфу. Її єдиним бажанням було помститися за батька.

Жила Дарина в маленькому гірському селі Вишневий Яр. Село було затишним, оточеним густими лісами, де, за переказами, жили вовкулаки. Люди тут були працьовиті та доброзичливі, але жили в постійному страху перед нічними хижаками. Кожного повного місяця село завмирало, зачиняючи двері та вікна на замок. Дарина допомагала літнім людям по господарству, за що отримувала їжу та дах над головою. Вона була сильною та витривалою, з дитинства навчена виживати в суворих умовах. Її волосся було чорним, як воронове крило, а очі – зеленими, як весняний ліс. Вона часто гуляла лісом, знаючи його, як свої п'ять пальців, і вчилася розпізнавати сліди звірів. Її тихе життя змінилося одного вечора.

Захід сонця був багряним, небо палало вогнем, коли Дарина поверталася з лісу з кошиком грибів. Раптом вона відчула знайомий пекучий біль на шиї. Мітка горіла, ніби її припікали розпеченим залізом. Дарина зупинилася, прислухаючись. Ліс затих, птахи перестали співати, а повітря наповнилося напругою. Вона знала, що це означає. Вовкулак. І не простий, а альфа.

З темряви виступила постать. Високий, широкоплечий чоловік, одягнений у чорну шкіряну куртку та штани. Його обличчя було суворим і вольовим, а очі горіли золотим вогнем. Він зупинився за кілька метрів від Дарини, оглядаючи її з ніг до голови. Вона відчула, як її серце шалено закалатало в грудях. Цей чоловік випромінював силу та владу, перед якою важко було встояти.

«Ти… ти моя», – промовив він, його голос був низьким і хрипким. Дарина здригнулася. Вона знала, що так буде, але все одно не була готова. Вона подивилася йому в очі, намагаючись знайти в них хоч трохи людяності. Але там було лише бажання та голод.

«Я не належу нікому», – відповіла Дарина, намагаючись, щоб її голос звучав твердо. Альфа лише посміхнувся. Посмішка була хижою і холодною.

«У тебе немає вибору. Мітка говорить сама за себе. Ти моя призначена, і я не дозволю тобі піти», – сказав він, роблячи крок вперед. Дарина відступила. Вона знала, що не зможе його перемогти. Він був сильнішим, швидшим, лютішим. Але вона не збиралася здаватися без бою.

«Я краще помру, ніж стану твоєю парою», – виплюнула Дарина, стискаючи в руці ніж, який завжди носила з собою. Альфа зупинився. Його очі звузилися, і в них промайнув гнів.

«Ти не розумієш, що робиш. Ти відмовляєшся від своєї долі. Ти відмовляєшся від мене», – сказав він, його голос був сповнений розчарування. Дарина не відповіла. Вона знала, що він говорить правду. Стати парою альфи – це була її доля. Але вона не хотіла цієї долі. Вона хотіла помсти. І вона не дозволить нікому, навіть призначеному, стати на її шляху.

«Я не боюся тебе», – промовила Дарина, піднімаючи ніж. Альфа засміявся. Його сміх був гучним і зловісним.

«Ти помиляєшся. Тобі слід мене боятися», – сказав він, і його тіло почало змінюватися. Кістки хруснули, м'язи роздулися, і шкіра покрилася густою шерстю. За мить перед Дариною стояв величезний чорний вовк, його очі горіли золотом. Вовк гаркнув, показуючи довгі гострі зуби. Дарина відступила назад, відчуваючи, як її ноги примерзають до землі. Вона знала, що це кінець. Вона не зможе втекти. Вона не зможе його перемогти.

Але вона не збиралася здаватися. Вона заплющила очі, згадавши обличчя батька. Вона поклялася помститися, і вона виконає свою обіцянку. Навіть якщо це коштуватиме їй життя. Вона відкрила очі, і в них горів вогонь рішучості. Вона стрибнула на вовка, заносячи ніж.

Раптом з темряви вискочили ще двоє вовків. Вони були меншими за альфу, але так само лютими. Вони накинулися на Дарину, збиваючи її з ніг. Вона впала на землю, втрачаючи ніж. Вовки почали її рвати, але альфа зупинив їх риком.

«Не вбивайте її! Вона моя!» – прогарчав він. Вовки відступили, оскалившись на Дарину. Альфа підійшов до неї, нахилився і облизав її обличчя. Дарина здригнулася від огиди. Вона відчувала себе безпорадною і брудною.

Альфа відступив і знову перетворився на людину. Він підняв Дарину на руки, незважаючи на її спроби вирватися.

«Ти будеш моєю. Рано чи пізно, ти це зрозумієш», – прошепотів він їй на вухо. Потім він зник у темряві, несучи її в невідомість. Дарина втратила свідомість.

Коли вона прийшла до тями, то побачила, що лежить в розкішній кімнаті. М'яке ліжко, шовкові простирадла, камін, що палає, і дорогі меблі. Це було зовсім не те, до чого вона звикла. Вона підвелася, оглядаючи кімнату з підозрою. Де вона? І що з нею буде?

Раптом двері відчинилися, і на порозі з'явився альфа. Він був одягнений у білу сорочку та чорні штани. Він виглядав спокійним і впевненим, ніби нічого не сталося. Він підійшов до неї, зупиняючись за кілька кроків.

«Прокинулася?» – запитав він, його голос був м'яким, але в ньому все ще відчувалася влада. Дарина мовчала, дивлячись на нього з ненавистю.

«Де я?» – запитала вона нарешті. Альфа посміхнувся.

«Ти в моєму домі. Ти вдома», – відповів він. Дарина відчула, як гнів знову захлеснув її. Він знущається з неї. Він думає, що вона повірить йому?

«Це не мій дім. Мій дім у Вишневому Яру. І я не твоя», – сказала Дарина, намагаючись звучати твердо. Альфа зітхнув.

«Ти помиляєшся. Ти моя призначена. І ти залишишся тут, зі мною. Назавжди», – сказав він, наближаючись до неї. Дарина відступила назад, відчуваючи, як її тіло тремтить від страху та гніву.

«Я ніколи не буду твоєю», – прошепотіла вона. Альфа зупинився, дивлячись на неї з сумом в очах.

«Ти ще зміниш свою думку, Дарино. Ти ще зрозумієш, що ми призначені одне одному», – сказав він. Дарина здригнулася, почувши своє ім'я з його вуст. Як він його дізнався? Вона ніколи йому його не називала.

«Як ти дізнався моє ім'я?» – запитала вона. Альфа посміхнувся, і в його очах промайнув дивний вогник.

«Я знаю про тебе все, Дарино. Все», – відповів він. Дарина відчула, як її кров холоне в жилах. Хто він? І чого він від неї хоче?

«Хто ти?» – запитала вона, її голос був сповнений страху. Альфа підійшов до неї впритул, нахиляючись до її вуха.

«Я той, хто змінить твоє життя назавжди, Дарино. Я твій альфа. І я… закоханий у тебе», – прошепотів він. Дарина відсахнулася, ніби її обпекли. Закоханий? Він справді думає, що вона повірить йому? Вона відчула, як її серце розривається від болю та відчаю. Вона потрапила в пастку. І вона не знає, як з неї вибратися. Але вона не здасться. Вона боротиметься до кінця. Навіть якщо це коштуватиме їй життя.

Раптово, вона відчула укол в шию. Не в тому місці, де мітка, а з іншої сторони. Вона спробувала обернутися, але її тіло вже не слухалося. Все попливло перед очима, і вона знову втратила свідомість. Останнє, що вона почула – тихий, задоволений сміх Альфи. Коли Дарина прокинулася наступного разу, вона зрозуміла, що її сили зникли. Вона не могла поворухнути навіть пальцем. Над нею схилилася незнайома жінка, в білому одязі. Вона посміхнулася, але в очах не було тепла. "Все добре, спи, люба. Зараз все буде добре. Твій Альфа подбає про тебе". Жінка вколола їй щось у руку. Дарина відчула, як її знову огортає темрява. Але цього разу, вона відчувала щось ще - щось росло всередині неї. І це було не її рішення.