Берег Спогадів не Відпускає

Крізь запітніле скло кав’ярні я бачила, як падає перший сніг. Він танцював у повітрі, нагадуючи про ті безтурботні зими, коли ми з Олексієм були разом. П’ять років минуло з того дня, як він пішов, а біль все ще пече, мов свіжа рана.

Я відпила гіркий лате, намагаючись зігрітися не лише ззовні, але й зсередини. «Берег Спогадів» – так називалася ця маленька кав’ярня на Подолі. Вона належала моїй найкращій подрузі, Маргариті, яка завжди знала, як підтримати. Сьогодні мені потрібна була її підтримка, як ніколи.

«Він повертається, Злато», – сказала Маргарита, сідаючи навпроти мене. Її слова пролунали, як грім серед ясного неба. Олексій? Повертається? Після всього, що сталося?

Моє серце закалатало, мов поранений птах. Я згадала останню нашу зустріч, його холодний погляд, жорстокі слова, які він кинув мені в обличчя. Згадала, як він пішов, не озираючись, залишивши мене з розбитим серцем і зруйнованими мріями.

«Звідки ти знаєш?» – прошепотіла я, намагаючись приховати тремтіння в голосі.

«Його батько дзвонив. Він хоче, щоб Олексій допоміг з сімейним бізнесом. Каже, що Олексій змінився, що він хоче все виправити». Маргарита взяла мою руку і міцно стиснула її. «Я знаю, як тобі важко, Злато. Але, можливо, це твій шанс. Другий шанс…»

Я відвела погляд, дивлячись на сніг, який все сильніше засипав вулиці Києва. Другий шанс? Чи заслуговую я на нього? Чи заслуговує він на нього? Стільки запитань крутилося в моїй голові, і я не знала жодної відповіді.

Раптом двері кав’ярні відчинилися, і в приміщення зайшов чоловік. Високий, широкоплечий, з знайомими рисами обличчя. Час ніби зупинився. Він окинув поглядом приміщення і зупинився на мені. Його очі… Його очі все ще були такими ж, як і колись – глибокими, блакитними, сповненими сумом. Це був Олексій. І він йшов прямо до мене.