Клятва на крові

Холодний дотик сталі до скроні змусив Калину здригнутися. Не від страху – від люті. Вона знала цей запах, цей метал, цю неминучість. Запах смерті, сплетений з дорогим одеколоном її нареченого. Чи, точніше, вже колишнього нареченого.

«Ти зрадила мене, Калино,» – прошепотів Дамір їй на вухо, і вона відчула його гаряче дихання на своїй шкірі. Він завжди був таким – полохливим, але жорстоким. Пальці Калини стиснулися в кулаки під шовковою тканиною весільної сукні. Зрадила? Ні, вона виживала. В їхньому світі вижити означало зрадити хоч когось. І вона обрала себе.

У сяйві кришталевих люстр, у величезному залі, прикрашеному білими трояндами, розгорталася драма, яка мала вирішити її долю. У залі, де ще кілька годин тому лунав сміх і лилася рікою шампанське, тепер панувала мертва тиша. Гості розбіглися, хто куди, залишивши Калину наодинці з Даміром і його посіпаками.

Калина підняла голову. Вона подивилася Даміру в очі. Темні, холодні, як зимова крига. У них не було нічого, крім ненависті. І розчарування. Він справді кохав її. На свій хворий, власницький манер. Це робило ситуацію ще більш іронічною. Калина ніколи не любила Даміра. Вона вийшла за нього за розрахунком. Щоб врятувати свою сім'ю. Щоб вижити.

«Я нічого не зраджувала, Даміре. Я робила те, що мусила,» – відповіла Калина, її голос звучав рівно, попри внутрішній тремтіння. Вона знала, що будь-яка ознака слабкості може стати її смертним вироком.

«Мусила? Хто тебе змусив? Невже цей покидьок, Остап?» – виплюнув Дамір, його голос затремтів від люті. Ім'я Остапа прозвучало як постріл у тиші.

Калина нічого не відповіла. Згадка про Остапа викликала у неї складну суміш почуттів. З одного боку – страх. З іншого – щось, що вона відмовлялася визнавати. Щось, що нагадувало… надію.

Дамір стиснув пістолет сильніше. «Ти любиш його, так? Скажи мені, Калино! Скажи, що це неправда!»

Калина мовчала. Вона не могла сказати правду. Не зараз. Це означало б не лише її смерть, але й смерть Остапа. І вона ніколи б цього не допустила.

«Добре,» – просичав Дамір. «Тоді ти помреш, так і не зізнавшись. І він теж. Я подбаю про це.»

Раптом двері залу з гуркотом відчинилися. Увійшло кілька чоловіків у чорних костюмах. Вони були озброєні до зубів. На чолі стояв високий, кремезний чоловік з суворим обличчям. Остап. Він був тут. Щоб врятувати її? Чи щоб добити?

Калина відчула, як її серце шалено закалатало в грудях. Вона не знала, чого очікувати. Вона бачила Остапа лише кілька разів. Але цих кількох разів вистачило, щоб її життя перевернулося з ніг на голову. Він був іншим. Не таким, як Дамір. Сильним, впевненим, непередбачуваним. І небезпечним. Набагато небезпечнішим.

«Даміре,» – промовив Остап, його голос звучав спокійно, але впевнено. «Відпусти її. Це не повинно закінчитися кров’ю.»

Дамір засміявся. «Ти серйозно думаєш, що я тебе послухаю, Остапе? Ти прийшов сюди, щоб померти разом з нею?»

«Я прийшов, щоб забрати її звідси,» – відповів Остап, не зводячи погляду з Калини. Його очі… в них вона побачила щось, що змусило її серце знову забитися шалено. Захист? Турботу? Чи лише відблиск війни, яка ось-ось мала спалахнути?

«Тоді тобі доведеться пройти через мене,» – прогарчав Дамір і натиснув на курок. Пролунав постріл. Але Калина не відчула болю. Вона відчула, як її хтось штовхнув. Вона впала на підлогу. Над нею навис Остап. Він закривав її собою.

«Ти в порядку?» – запитав він, його голос звучав стурбовано.

Калина кивнула. Вона подивилася на Даміра. Він стояв, мовчки, з пістолетом в руці. Але в його очах вже не було ненависті. Лише страх. Він побачив Остапа. І він зрозумів, що все скінчено.

Почалася бійка. Постріли, крики, удари. Калина лежала на підлозі, намагаючись прийти до тями. Вона бачила, як Остап б’ється з Даміром. Він був сильнішим. Швидшим. Безжальним. Дамір не мав жодного шансу.

Раптом все стихло. Калина підняла голову. Остап стояв над Даміром. В руках він тримав пістолет. Дамір лежав на підлозі, нерухомо. Навколо нього розтікалася калюжа крові.

Остап подивився на Калину. В його очах не було жалю. Лише холодний, розважливий погляд. Він простягнув їй руку.

«Ходімо,» – сказав він. «Тут більше нічого робити.»

Калина взяла його руку. Їхні пальці сплелися. Вона відчула його силу. І його владу. Вона встала. І пішла за ним. Вона знала, що її життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Вона зробила крок у темряву. У світ, де панує насильство і кров. У світ Остапа. І вона не знала, чи виживе там.

Вони вийшли з залу. Надворі їх чекала чорна машина. Остап відчинив двері. Калина сіла. Машина рушила з місця.

«Куди ми їдемо?» – запитала Калина.

Остап посміхнувся. «Ти скоро дізнаєшся, Калино. Ти скоро дізнаєшся все.»

Він дістав телефон і набрав номер. «Приготуйте все. Вона буде у нас за годину.» Він поклав слухавку і знову подивився на Калину. «У нас багато роботи, красуне. Дуже багато роботи.» Калина здригнулася. Вона відчула, як її охоплює тривога. Що він задумав? Куди він її везе? І чи зможе вона колись повернутися до нормального життя?

Раптом машина різко загальмувала. Вони зупинилися посеред лісу. Навколо було темно і тихо. Лише завивання вітру порушувало тишу. Остап вийшов з машини. Він обійшов її і відчинив двері Калині.

«Виходь,» – сказав він. «Нам треба поговорити.»

Калина вийшла з машини. Вона подивилася навколо. Її охопив жах. Вони були самі. Посеред лісу. Вночі. З Остапом. Чого він хотів?

«Чого ти хочеш?» – запитала Калина, її голос затремтів.

Остап підійшов до неї. Він став дуже близько. Вона відчула його дихання на своїй шкірі.

«Я хочу знати правду, Калино,» – прошепотів він. «Я хочу знати, що між нами відбувається насправді.» Він простягнув руку і торкнувся її обличчя. Вона здригнулася. Від дотику. Від його слів. Від невідомості, яка на неї чекала.

«Я… я не знаю,» – прошепотіла Калина.

Остап нахилився до неї ще ближче. «Ти знаєш, Калино. Ти знаєш. Просто боїшся собі зізнатися.»

Раптом з кущів вискочила фігура. Зі зброєю в руках. Це був один з людей Даміра. Він вижив. І він прийшов, щоб помститися. Він навів пістолет на Остапа.

«Ти заплатиш за все, Остапе!» – закричав він. Він натиснув на курок.