Забуті тіні

Кров пахла іржею та розчавленими яблуками. Ярослав прокинувся на холодній кам’яній підлозі, не пам’ятаючи, як сюди потрапив. Голова розколювалася, ніби всередині неї танцювали біси, а в роті відчувався присмак сталі. Він спробував підвестися, але тіло слухалося погано, кожна спроба викликала хвилю нудоти.

Він озирнувся навкруги. Його оточувала велика, напівзруйнована зала, освітлена лише блідим місячним сяйвом, що просочувалося крізь високі, заґратовані вікна. Стіни були обшарпані, вкриті дивною символікою, що здавалася знайомою і водночас чужою. Де-не-де виднілися залишки фресок, на яких зображені темні, крилаті постаті, що пожирали один одного.

Ярослав спробував згадати хоч щось – своє ім’я, де він живе, як сюди потрапив. Та в пам’яті була лише порожнеча, холодна й безжальна. Він відчув паніку, що повільно заповнювала його, стискаючи горло невидимою рукою. Хто він? І що це за місце?

Він помітив, що на ньому одягнена проста полотняна сорочка та штани, босий. Біля нього валявся закривавлений ніж. Його ніж?

Раптовий скрип змусив його підскочити. В одному з кутків зали, в тіні, поволі відчинялися важкі дерев’яні двері. В отворі з’явилася постать. Висока, худа, в чорному балахоні, з капюшоном, що повністю приховував обличчя.

«Нарешті ти прокинувся,» – пролунав хрипкий, приглушений голос. «Ми чекали на тебе, Ярославе.»

Ярослав закляк на місці, серце шалено билося в грудях. Звідки цей незнайомець знає його ім’я? І що він від нього хоче?

«Хто ви? Де я?» – прохрипів він, намагаючись приховати страх у голосі.

Постать мовчки підійшла ближче. В руках тримала старовинний ліхтар, світло якого вихопило з темряви частину обличчя – бліде, виснажене, з глибокими запалими очима, в яких танцював нездоровий вогонь. Ярослав відсахнувся. Це обличчя було йому знайоме, але звідки?

«Ти в місці, де правда стає кошмаром, Ярославе,» – промовила постать. «Місці, де ти заплатиш за свої гріхи.»

«Я не розумію… Я нічого не пам’ятаю…» – відповів Ярослав, відчуваючи, як ґрунт тікає з-під ніг.

Постать наблизилася впритул і простягнула руку. В ній блиснув срібний ключ. Ключ від тих ґрат на вікнах? Ключ до порятунку?

«Твоя пам’ять повернеться, Ярославе. Але спочатку ти повинен згадати те, що намагався забути. Згадати... хто ти є насправді.»

Постать різко кинула ключ на підлогу біля ніг Квітка. Метал задзвенів об камінь, відлунюючи в тиші зали. Постать зникла в темряві, залишивши Квітка одного в напівзруйнованій залі, з ключем до свободи, або до ще більшого кошмару. Він підняв ніж, його рука тремтіла. Паніка знову почала брати верх.

Раптом, у глибині його розуму, промайнув уривок спогаду – дитячий крик, палаючий будинок, темна постать з ножем в руці. І шепіт, ледь чутний, але пронизливий – «Пам’ятай…»

Ярослав здригнувся. Цей спогад… Він був таким реальним. Але чи був він його? І чому він відчував, ніби його знав, хоча ніколи раніше не бачив?

Він подивився на ніж в своїй руці. На ньому все ще виднілися сліди крові. Його крові? Чи крові когось іншого?

З глибини зали пролунав тихий, але чіткий голос, що змусив Квітка похолонути. Голос, що шепотів прямо в його голові:

«Ти вже близько, Ярославе. Згадай… згадай, кого ти вбив…»