Перший погляд крізь кригу

Лілія майже відчула, як тріскається крига під її ногами, коли побачила його. Не буквально крига, звісно – вона стояла на розпеченому сонцем тротуарі біля кав’ярні «Філіжанка», чекаючи на свою подругу. Але той погляд, самовпевнений і дещо зверхній, змусив її внутрішній світ здригнутися, наче від першого заморозку.

Він вийшов з чорного «Мерседеса», ніби зійшов з обкладинки модного журналу. Високий, широкоплечий, з ідеально підстриженим темним волоссям. Одягнений у костюм, який, без сумніву, коштував більше, ніж її місячна зарплата. Лілія знала таких чоловіків. Вони дивляться на світ, як на свою власність, і звикли отримувати все, що забажають. Але цей… цей був іншим. В його очах, кольору темного бурштину, ховалася якась небезпечна іскра, щось, що одночасно відштовхувало і притягувало.

«То це він?» - пролунав біля неї знайомий голос. Софія, її найкраща подруга, нарешті прийшла, захекана і з вибачливим поглядом. «Зірка мого курсу. Марко Вовченко. Майбутній геній юриспруденції, як кажуть наші викладачі».

Лілія мовчки кивнула, не зводячи погляду з Марка. Він саме розмовляв по телефону, його голос, хоч і тихий, проникав крізь вуличний шум, наче лезо. Вона відчула, як по шкірі пробігають мурашки. Чому саме він? Чому доля вирішила зіштовхнути її саме з ним?

«Іро, ти мене слухаєш? - Софія махнула рукою перед її обличчям. - Я тут, між іншим, розповідаю про найкрутішого хлопця університету! Кажуть, він неприступний, як скеля. Жодна дівчина ще не змогла його підкорити».

«Неприступний? - Лілія мимоволі усміхнулася. - Побачимо».

Вона знала про Марка Вовченка більше, ніж хотіла б. Його батько, впливовий бізнесмен, був головним ворогом її родини. Їхні сім’ї ворогували вже не одне покоління, і причини цієї ворожнечі сягали корінням у далеке минуле, у часи, коли їхні прадіди боролися за землю і владу. Ця ворожнеча отруювала їхнє життя, визначала їхні рішення, перешкоджала їхньому щастю. І тепер, здавалося, доля вирішила пограти з ними, зіштовхнувши Лілію з Марком у тісному коридорі юридичного факультету.

«Ти щось задумала, Іро? Я бачу цей блиск в твоїх очах, - Софія примружилася. - Тільки не кажи мені, що…»

«Зачекай і побачиш, - Лілія перервала її, і її голос звучав більш впевнено, ніж вона себе почувала насправді. - Але обіцяю, буде цікаво».

Наступного дня, під час лекції з цивільного права, Лілія навмисно зайняла місце поруч з Марком. Він навіть не подивився в її бік, продовжуючи уважно слухати професора. Вона дістала з сумки свій конспект і, ніби ненароком, «випадково» штовхнула його ліктем. Він різко обернувся, і їхні погляди зустрілися. Вона побачила в його очах роздратування, але водночас і щось інше… цікавість?

«Вибач, - промовила вона, змушуючи себе виглядати невинною. - Я не хотіла».

Він нічого не відповів, лише злегка кивнув головою і знову повернувся до лекції. Лілія відчула легке розчарування. Невже він справді такий неприступний? Вона вирішила не здаватися. Під час перерви вона підійшла до нього, ніби випадково, біля кавового автомата.

«Важка лекція, правда? - почала вона невимушено. - Мені здається, що професор трохи заплутано пояснює».

Марко взяв свою каву і повернувся до неї обличчям. Його погляд був холодним і пронизливим. «Я думаю, що вам просто потрібно більше уваги приділяти навчанню, а не розмовам», - відповів він, і в його голосі відчувалася ледь помітна насмішка.

Лілія відчула, як її обличчя заливає рум’янець. Хто він такий, щоб так з нею розмовляти? Вона вже хотіла відповісти йому щось гостре, але вчасно зупинилася. Ні, не зараз. Вона не дозволить йому вивести її з рівноваги. Вона гратиме за його правилами. Принаймні поки що.

«Можливо, ви маєте рацію, - відповіла вона з удаваною смиренністю. - Можливо, ви могли б мені допомогти? Пояснити деякі моменти після лекції?»

Він пильно подивився на неї, наче намагався прочитати її думки. «Боюся, що в мене немає часу на репетиторство. Я дуже зайнятий», - відповів він, і в його голосі відчувалася нещирість.

«Звісно, - промовила Лілія, намагаючись приховати своє розчарування. - Розумію».

Вона розвернулася і пішла геть, відчуваючи на собі його погляд. Вона знала, що він не вірить жодному її слову. Він бачить її наскрізь. І це її лякало. Але водночас… це лише підігрівало її цікавість. Вона обов’язково проб’є цю крижану стіну, що він навколо себе збудував. Обов’язково дізнається, що ховається за цією маскою холодності та зверхності. Але чим глибше вона занурюватиметься, тим більша небезпека чекатиме на неї.

Увечері їй зателефонувала Софія. «Ну що, як пройшла твоя операція «Спокуси Марка Вовченка»? - запитала вона з насмішкою в голосі.

«Не дуже вдало, - відповіла Лілія. - Він виявився більш неприступним, ніж я думала».

«Я ж казала! - вигукнула Софія. - Він непробивний! Забудь про нього, Іро. Він не вартий твоїх зусиль».

«Ні, Софіє. Ти не розумієш, - відповіла Лілія. - Це вже не просто цікавість. Це щось більше. Я повинна це зробити. Я повинна його розгадати».

Вона відключила телефон і підійшла до вікна. На вулиці вже запалювалися ліхтарі, і місто поринуло в вечірній морок. Вона дивилася на мерехтливі вогні і думала про Марка Вовченка. Про його холодний погляд, про його гордовиту поставу, про ту небезпечну іскру, що ховалася в його очах. Вона знала, що ця гра буде небезпечною. Вона знала, що може обпектися. Але вона вже не могла зупинитися. Щось тягнуло її до нього, наче магніт. І вона була готова ризикнути всім, щоб дізнатися, що ховається за цією крижаною маскою.

Раптово її телефон знову задзвонив. На екрані висвітився незнайомий номер. Вона вагалася, чи відповідати. Але цікавість перемогла.

«Алло?» - промовила вона.

«Ірино? Це Марко Вовченко», - пролунав у слухавці знайомий голос. «Я передумав. Я готовий тобі допомогти з цивільним правом. Зустрінемося завтра ввечері в бібліотеці?».

Лілія завмерла, не вірячи своїм вухам. Що це? Пастка? Чи справді він змінив свою думку? Вона не знала. Але знала одне: вона не може відмовитися від цієї можливості. Навіть якщо це означатиме, що вона ступає на слизький шлях, з якого вже не буде вороття.