Відкинута першою кров'ю

Крик розрізав нічну тишу, вирвавшись із моїх грудей разом з останнім подихом надії. Він відлунював від засніжених схилів Карпат, губився між віковічними смереками, свідками численних драм мого роду. Але цей крик був іншим – криком звіра, якому зламали крила, криком дівчини, чиє серце розірвали на шматки прямо в день її заручин.

Мене звати Поліна, і я – альфа-вовчиця роду Морозенків, на чиї плечі з народження покладено тягар відповідальності за зграю. З дитинства мене готували до шлюбу з Веселином, альфою з роду Вітрогонів – союзу, який мав скріпити наші зграї та забезпечити нам безпеку в неспокійні часи. Сьогодні мав бути день нашого поєднання, день, коли я мала стати його парою, його королевою.

Бал сяяв у всій своїй пишноті. Кришталеві люстри відбивали полум’я сотень свічок, розливаючи тепле світло по залі, де зібралися найповажніші члени обох зграй. Музика лилася, як гірський потік, а повітря було наповнене ароматами квітів та святкових страв. Ярослав стояв на чолі столу, його сильні плечі гордо розправлені, а в очах грав вогонь нетерпіння. Він був вродливий – високий, широкоплечий, з темним волоссям та пронизливим поглядом, який, як мені завжди здавалося, бачив мене наскрізь.

Коли настав час ритуалу поєднання, я відчула легке тремтіння. Це був не страх, а радше хвилювання перед невідомим. Старійшина нашої зграї, дідусь Орест, підніс срібний кубок, наповнений кров'ю, змішаною з вином. Згідно з традицією, ми мали випити з нього по черзі, скріплюючи наш союз кров'ю та клятвами вірності.

Ярослав першим підніс кубок до вуст. Його погляд зустрівся з моїм, і я побачила в ньому щось дивне – не жагу кохання, а... відразу. Він зробив ковток, і в ту ж мить його обличчя спотворила гримаса болю. Він відштовхнув кубок, який з гуркотом впав на підлогу, розбризкуючи криваве вино по білій скатертині. "Ні!" – прогарчав він, його голос пролунав, як грім серед ясного неба. "Я не можу! Моя звірина частина відкидає її! Я відкидаю Поліну як свою пару!" Світ навколо мене перекинувся. Я стояла, мов паралізована, дивлячись, як Ярослав хапає за руку іншу дівчину – бліду, перелякану Ладу, мою служницю, – і витягує її вперед. "Ось моя справжня пара!" – проголосив він, і в залі запала мертва тиша, яку розірвав лише мій розпачливий крик.

Але замість болю я відчула пекучу злість, яка розгоралася в моїй душі. Я підняла очі, наповнені люттю, і пообіцяла собі, що Ярослав поплатиться за це приниження. Я покажу йому та всій його зграї, що значить відкинути альфу Морозенків. Але перш ніж я встигла щось зробити, дідусь Орест схопив мене за руку, його погляд був сповнений страху. "Поліно, тікай! Вони полюватимуть на тебе! Твоя кров тепер проклята!" – прошепотів він, штовхаючи мене до потаємного виходу. Не встигла я отямитись, як мене виштовхнули в холодну ніч, залишивши саму серед засніжених Карпатських гір, з клеймом відкинутої на серці. А в спину мені вже дихала погоня...