Борг кров'ю за вірність

Кров пахла міддю та страхом – густий сморід, який Дзвінка навчилася розрізняти ще дитиною. Зараз він просочував кожен сантиметр її нової сукні від Валентіно, перетворюючи дорогий шовк на смердючу ганчірку. Вона стояла, не кліпаючи, і дивилася, як життя витікає з молодого чоловіка, чиє ім'я вона навіть не знала.

Він впав до її ніг – піднісся, мабуть, захищаючи. Безглуздо. Вона ніколи не просила про захист. Її світ – це світ, де захищають лише себе.

– Дзвінко, – прохрипів хтось над вухом. – Все гаразд?

Вона повернула голову. Ярослав. Його обличчя, зазвичай безтурботне, зараз було спотворене гримасою люті. Ярослав – її наречений, її майбутнє, чи, принаймні, так вона думала до сьогоднішнього вечора. Він був сином Ігоря Миколайовича, голови клану «Ворони», наймогутнішої злочинної організації в Західній Україні. Вплив клану тягнувся від контрабанди зброї до контролю над великим будівельним бізнесом у Львові.

– Так, – відповіла Дзвінка, намагаючись, щоб її голос звучав спокійно. – Просто трохи несподівано.

Кулі свистіли навколо, розбиваючи кришталеві люстри та дорогі вази. Бійня в самому серці весільного прийому. Це була зухвала атака, демонстрація сили. Хтось наважився кинути виклик «Воронам».

Ярослав стиснув її руку. Його дотик був холодним і вологим. Страх? Чи він теж відчував запах смерті, що наповнював повітря?

– Треба тікати, – прошепотів він, тягнучи її до виходу. Охоронці вже сформували живий щит навколо них, відстрілюючись від нападників.

Дзвінка знала, що це не кінець. Це лише початок. Початок війни, яка, безсумнівно, змінить все її життя.

Вона познайомилася з Сніганом рік тому. Зустріч була організована. Подружній союз між їхніми сім'ями мав зміцнити позиції клану «Ворони». Її батько, колись шанований адвокат, заборгував Ігорю Миколайовичу велику суму. Борг кров'ю. Її кров'ю.

Спочатку Дзвінка бунтувала. Вона мріяла про інше життя: про навчання за кордоном, про кар'єру, про кохання, зрештою. Але потім вона зрозуміла, що боротьба безглузда. Її доля була вирішена за неї задовго до того, як вона зустріла Снігана. І з часом вона змирилася.

Але зараз, стоячи посеред цього хаосу, вона відчувала не лише страх, але й дивне хвилювання. Її життя, таке передбачуване і таке нудне, раптово стало небезпечним і невідомим. І в цій невідомості вона бачила шанс.

Вони вибігли з палаючого залу та сіли у броньований позашляховик. Ярослав сидів поруч, блідий і тремтячий. Він постійно повторював її ім'я, як мантру.

– Заспокойся, – сказала Дзвінка, хоча сама відчувала, що її серце от-от вистрибне з грудей. – Ми в безпеці.

Водій натиснув на газ, і машина рвонула з місця. Вони мчали нічними вулицями Львова, залишаючи позаду хаос і смерть.

Раптом, з-за рогу вискочила інша машина, перегороджуючи їм шлях. Пролунали постріли. Водій різко звернув, намагаючись уникнути зіткнення, але було запізно. Їхній позашляховик врізався у стовп, і все потонуло в темряві.

Дзвінка отямилася від різкого болю в голові. Вона спробувала поворухнутися, але її заклинило. Ярослав лежав поруч, нерухомий. Кров стікала по його обличчю.

Вона знову почула постріли. Хтось наближався до машини. Вони прийшли, щоб добити їх.

Вона заплющила очі, чекаючи неминучого. Але потім вона відчула чиюсь руку на своєму плечі. Не грубу руку вбивці, а ніжний, майже ласкавий дотик.

– Не бійся, Дзвінко, – прошепотів знайомий голос. – Я тут, щоб допомогти тобі.

Вона відкрила очі. Перед нею стояв… її батько. Але в його очах не було тієї боязкої, заляканої людини, яку вона знала все життя. В його погляді палала холодна рішучість, якої вона ніколи раніше не бачила. І в його руці був пістолет.

– Ти… – прошепотіла Дзвінка, не розуміючи, що відбувається.

– Час платити за борги, доню, – відповів він, і на його обличчі з'явилася моторошна посмішка. – Але не моєю кров'ю.