Відлуння Кристалічного Дзвону

Смерть прийшла у вигляді сліпучого спалаху, а не тихого шепоту, як її собі уявляв Артем. Він пам'ятає лише розпечене залізо, запах озону, і раптовий, нестерпний біль, що розірвав його реальність на шматки. А потім… тиша. І холод.

Артем розплющив очі. Незнайоме небо над ним пульсувало ніжними відтінками лаванди та троянди. Замість звичних сірих багатоповерхівок Києва, його оточували величні дерева з листям, що виблискувало, наче коштовне каміння. Здавалося, він потрапив у казку, але тіло нило так, ніби його добряче потовкли. Це точно не рай.

Він підвівся, відчуваючи, як кожна клітинка тіла протестує. Одяг на ньому був дивним: лляна сорочка, шкіряні штани, і високі чоботи з м’якої шкіри, оздоблені незрозумілими символами. Нічого спільного з його улюбленими джинсами та футболкою з логотипом «Сталкера». Де він взагалі?

«Де я, в біса, є?» - прошепотів Артем, і його голос пролунав у дивній тиші лісу. Відповіді не було. Лише шелест листя та далекий, мелодійний дзвін, що здавався йому знайомим, але водночас чужим.

Він пішов у напрямку дзвону, пробираючись крізь густі зарості. Дерева ставали все вищими, а листя сяяло все яскравіше. Здавалося, ліс дихає, спостерігаючи за ним. Артем відчував на собі чийсь погляд, але не міг зрозуміти, хто чи що за ним стежить.

Раптом, між деревами, він побачив її. Вежу. Високу, струнку, з білого каменю, що сяяла у променях лавандового сонця. На вершині вежі висів величезний кристалічний дзвін, з якого і лунав той самий мелодійний звук, що привів його сюди. Дзвін пульсував світлом, здавалося, він живий.

Коли Артем підійшов ближче, він побачив біля підніжжя вежі постать. Жінка. Висока, вбрана у довгу, чорну сукню, з блідим обличчям та довгим, сріблястим волоссям, що сяяло, наче місячне світло. Її очі були заплющені, а руки простягнуті до кристалічного дзвону.

Артем хотів покликати її, але не встиг. Дзвін раптово замовк. Настала мертва тиша. Жінка розплющила очі. Вони були яскраво-червоними. Вона повернулася до нього, і на її обличчі з’явилася моторошна посмішка.

«Ти нарешті тут, Артеме, – прошепотіла вона голосом, що звучав, наче розбите скло. – Я так довго на тебе чекала.»

Артем завмер, паралізований страхом. Звідки вона знає його ім’я? І що їй від нього потрібно? Він відчував, як у грудях наростає паніка. Він у пастці. В чужому, небезпечному світі, де його чекає щось жахливе.

Жінка зробила крок до нього. У її руці з’явився ніж. Довгий, тонкий, з чорним лезом, що виблискував у світлі лавандового сонця. Вона знову посміхнулася. Її очі горіли червоним вогнем.

«Настав час платити за твої гріхи, Артеме, – промовила вона, піднімаючи ніж. – Ти поплатишся за те, що…»

Її слова обірвалися. З-за дерев вискочила фігура. Високий, кремезний чоловік у блискучих обладунках. У його руці був меч, що випромінював сліпуче біле світло. Він кинувся на жінку з криком, що розірвав тишу лісу. Жінка відскочила, її червоні очі на мить зблідли.

«Ти знову тут, лицарю світла? – прошипіла вона, дивлячись на чоловіка з ненавистю. – Ти завжди заважаєш моїм планам!»

Чоловік не відповів. Він змахнув мечем, і в повітрі спалахнула блискавка. Жінка зникла, розчинившись у тінях дерев. Лише її моторошна посмішка залишилася висіти в повітрі.

Лицар повернувся до Артема. Його обличчя було суворим, але в очах сяяла надія.

«Ти в безпеці, дитино, – сказав він голосом, що звучав, наче дзвін сталі. – Але нам треба йти. Вона повернеться. І наступного разу я не зможу тебе захистити.» Він простягнув Артему руку. «Ходімо. У нас мало часу. Треба дістатися до Цитаделі Світла, поки вона нас не знайшла.»