Покликання вовчої душі

Холодний вітер грався з пасмами волосся, коли Зоряна дивилася на місяць. Сьогодні їй виповнювалося вісімнадцять, і за законом роду Верховинців, вона мала відчути поклик пари. Але жодного тремтіння, жодного знаку. Тільки порожнеча, яка роз’їдала зсередини, як іржа старий метал.

Зоряна жила у мальовничому карпатському селі, де вікові традиції перепліталися з магією крові. Їхній рід, Верховинці, був відомий своєю силою та зв’язком з вовчою сутністю. Кожна повнолітня дівчина відчувала потяг до свого Альфи, та Зоряна... Зоряна була німою. Не фізично, а емоційно. Її вовчиця спала глибоким сном, не бажаючи прокидатися.

Мати, Ярина, завжди заспокоювала її, розповідаючи про те, що іноді доля любить погратися. Можливо, її Альфа живе далеко, за горами, за лісами. Але Зоряна знала правду. Її відсутність пари ставила під загрозу не лише її власне щастя, але й майбутнє всього роду. Без спадкоємиці, без сильної пари, Верховинці могли згаснути, як полум’я свічки на вітрі.

Раптово, тишу ночі розірвав моторошний вовчий виск. Не звичайний, дикий звук, а сповнений болю і відчаю. Зоряна відчула, як по її тілу пробігли мурашки. Це був поклик. Але не її. Це був поклик її вовчиці. І вона вела її не до тепла обіймів, а до темного лісу, де, за переказами, жили відступники, вовки, які втратили свою людяність.

Зоряна не могла опиратися. Щось сильніше за неї тягнуло її до лісу. Вона бігла, спотикаючись об коріння дерев, крізь густі хащі, поки не побачила його. Величезний чорний вовк стояв на галявині, закриваючи собою щось... чи когось. Його очі палали нездоровим, червоним вогнем. І в цьому полум'ї Зоряна раптом побачила відображення... своєї власної душі.