Відкинута: Місяць у вовчій тіні

Кров. Запах крові забив мені ніздрі, перебиваючи солодкий аромат черемхи, що розквітла цього року особливо пишно. Не моя кров, дякувати Матері-Вовчиці, але все одно моторошна. Здавалося, вона просочила собою кожен клаптик землі в лісі навколо священної галявини, де сьогодні я мала зустріти свою долю.

Я, Віта, остання з роду Шепотунів Вітру, стояла на колінах, важко дихаючи, і намагалася не здригнутися. Поруч зі мною, на такій самій галявині, зібралися інші молоді вовкулаки нашого роду. Сьогодні – день Істинної пари, день, коли Місяць обирає для нас супутників життя, наших половинок. Я завжди мріяла про цей день, уявляла, як відчую зв'язок з моїм судженим, як Місячне сяйво об’єднає наші душі у вічному танці.

Але замість цього… кров. І тиша. Занадто тиха для такої важливої події.

Мій рід, Шепотуни Вітру, завжди славився своєю мудрістю та близькістю до природи. Ми жили у гармонії з лісом, охороняли його та отримували від нього силу. Наше поселення, Кришталеве Джерело, заховане глибоко в Карпатах, було місцем миру та спокою. До сьогодні.

Ритуальна галявина завжди була місцем сили, де старійшини роду зверталися до Матері-Вовчиці, де молоді пари давали клятви вірності. Місцем, де кожен вовкулака відчував зв'язок з предками та з лісом. Але сьогодні щось змінилося. Щось зламалося.

Я відчула, як тремтить земля під моїми колінами. З глибини лісу почувся низький, зловісний гаркіт. Не гаркіт вовка. Щось набагато гірше. Я заплющила очі, намагаючись втримати рівновагу, і відчула, як на мої плечі опускається чиясь важка рука. Холодний дотик, від якого по шкірі пробігли мурашки.

– Віто, – почула я голос старости Івана. Його голос звучав хрипло і напружено. – Нам треба поговорити.

Я обернулася. Іван стояв переді мною, його обличчя було блідим, як полотно. В очах відбивався жах. За його спиною я побачила інших старійшин роду. Вони дивилися на мене з жалем і… відразою?

– Що трапилося? – запитала я, відчуваючи, як у грудях зароджується тривога. – Де мій суджений? Де всі?

Іван важко зітхнув і похитав головою.

– Місяць… Місяць не обрав тобі пару, Віто. Не цього разу.

Я відчула, як у мене холоне кров у жилах. Це неможливо. Кожен вовкулака має свою пару. Це закон природи, закон Матері-Вовчиці.

– Але… як? – прошепотіла я, не вірячи своїм вухам. – Це помилка. Так не може бути.

– Боюся, що ні, Віто, – відповів Іван. – Місяць відкинув тебе. Ти… Відкинута.

Слова Івана пролунали, як грім серед ясного неба. Відкинута. Тавро, яке назавжди залишиться на мені. Без пари, без майбутнього, без місця в зграї. Я відчула, як світ навколо мене починає розпливатися.

– Але чому? – запитала я, відчуваючи, як у горлі застрягає клубок. – Що я зробила не так?

Старійшини перезирнулися між собою, не знаючи, що відповісти. Нарешті, вперед вийшла стара Марія, наймудріша з нашого роду. Її очі, завжди сповнені доброти, зараз дивилися на мене з глибоким сумом.

– Віто, дитино моя, – сказала вона, – це не твоя вина. Це… це прокляття.

– Прокляття? – перепитала я, відчуваючи, як у моєму серці зароджується страх. – Яке прокляття?

– Прокляття Шепотунів Вітру, – відповіла Марія. – Воно передається з покоління в покоління. Кажуть, що колись давно, один з наших предків зрадив Матір-Вовчицю, і за це на весь наш рід було накладено прокляття. Прокляття відкинення.

Я слухала Марію, і моє серце стискалося від болю. Невже це правда? Невже я приречена на самотність через гріхи мого предка?

– Але… але ж були Шепотуни Вітру, які знаходили собі пару, – сказала я, намагаючись вхопитися за соломинку надії. – Як же вони?

– Так, були, – відповіла Марія. – Але їх було небагато. І їхня доля була нещасливою. Прокляття завжди повертається. Рано чи пізно.

Раптово з лісу вирвався лютий рик. Він був набагато ближче, ніж попередній, і сповнений невимовної злоби. Старійшини здригнулися. Іван витягнув з-за пояса ніж.

– Що це? – запитала я, відчуваючи, як по тілу пробігає озноб.

– Це… – Іван завагався. – Це Вовкулак Скверни. Він прийшов по тебе, Віто.

– Вовкулак Скверни? Але… чому він хоче мене?

– Тому що ти Відкинута, – відповіла Марія. – Він відчуває твій біль, твою самотність. Він хоче зробити тебе своєю. І якщо він це зробить… твій рід буде проклятий назавжди.

Я подивилася на старійшин. В їхніх очах не було надії. Лише страх і… рішучість. Я зрозуміла, що вони збираються зробити.

– Ви хочете мене віддати йому? – запитала я, відчуваючи, як мене охоплює відчай.

– Ми повинні захистити наш рід, Віто, – відповів Іван. – Це єдиний спосіб.

Я стояла на колінах, оточена старійшинами, готовими віддати мене на поталу Вовкулаку Скверни. Відкинута Місяцем, відкинута родом, приречена на загибель. І в цей момент я зрозуміла, що в мене залишився лише один вибір.

Я підвелася на ноги і подивилася Івану в очі.

– Я не дозволю вам цього зробити, – сказала я. – Я сама вирішу свою долю.

І перш ніж хтось встиг мене зупинити, я розвернулася і побігла в ліс, назустріч темряві, назустріч Вовкулаку Скверни.

Позаду почувся розгублений крик Івана. Але я не зупинялася. Я знала, що якщо залишуся, мене чекає смерть. Але якщо я втечу… у мене з’явиться шанс. Хоч і мізерний, але шанс. Шанс вижити. Шанс знайти своє місце у світі. Шанс розірвати прокляття Шепотунів Вітру.

Я бігла, не озираючись, відчуваючи, як Вовкулак Скверни наближається до мене. Його запах, запах гнилі та смерті, просочував повітря. Я знала, що він наздожене мене. Але я не здамся. Я буду боротися до кінця.

Раптом я спіткнулася об корінь дерева і впала. Біль пронизав мою ногу. Я спробувала підвестися, але не змогла. Нога підкосилася. Я подивилася назад. З темряви лісу на мене дивилися палаючі червоні очі. Вовкулак Скверни. Він був зовсім близько.

І в цей момент я почула інший звук. Звук, який змусив моє серце забитися швидше. Звук вовчого виття. Але це було не звичайне виття. Це було виття… болю. І страждання.

З іншого боку галявини з’явилася інша тінь. Величезний чорний вовк, весь у шрамах. Він стояв між мною і Вовкулаком Скверни, готовий до бою. І в його очах я побачила те, чого ніколи не очікувала побачити. Благання.

Він дивився на мене. Не як на здобич. Не як на прокляту. А як… на порятунок.