Тіні Забутого Кладовища

Кров. Запах крові заповнював мої ніздрі, приторний і густий, як старий мед. Я лежав на холодній землі, відчуваючи, як вона вбирає тепло мого тіла. Над головою мерехтіли зорі, байдужі свідки мого жаху.

Мене звати Владан, і я копач. Не в сенсі вугілля чи руди. Я копаю могили. Це моя робота, моє життя, моє прокляття. Живу я у Кривому Яру, місті, що розкинулося на краю Забутого Кладовища – величезного, занедбаного цвинтаря, де покояться душі тих, кого світ відкинув.

Кривий Яр – місто темних вулиць та похмурих облич. Тут час зупинився багато років тому, а надія померла ще раніше. Місцеві жителі живуть у постійному страху перед кладовищем, вірячи, що воно кишить примарами та проклятими душами. Я ніколи не вірив у ці казки. До сьогодні.

Я прокинувся на кладовищі, біля щойно викопаної могили. Не пам’ятав, як сюди потрапив. Останнє, що я пам’ятаю, – це як пив самогон у шинку «Мертва Голова» з старим Миколою. А потім – темрява. І кров.

Підвівшись на ноги, я оглянувся навкруги. Кладовище потопало у місячному сяйві. Тіні від надгробків здавалися живими, танцюючими фігурами. Вітер шепотів між дерев, доносячи до мене уривки слів, стогонів та плачів. Здавалося, що сам кладовище говорить до мене.

Раптом я помітив її. Вона стояла біля могили, спиною до мене. Довге чорне волосся спадало їй на плечі, приховуючи обличчя. Вона була одягнена у білу сукню, яка здавалася особливо яскравою на фоні темряви.

– Хто ти? – спитав я, намагаючись приховати дрож у голосі.

Дівчина не відповіла. Вона просто стояла там, нерухомо, як статуя. Я зробив крок до неї, і тут вона обернулася. Її обличчя було блідим, як смерть, а очі – чорними, як безодня. У них не було нічого, крім порожнечі.

– Ти не повинен був копати цю могилу, – прошепотіла вона, і її голос пролунав у моїй голові, а не у вухах. – Тепер ти заплатиш.

Я відчув, як по тілу пробігає холодок. Я хотів втекти, але ноги ніби приросли до землі. Дівчина наблизилася до мене, і я побачив, що в її руці – ніж. Блискучий, гострий ніж, який жадібно чекав на мою кров.

– Що ти робиш? – вигукнув я, але голос застряг у горлі.

Дівчина не відповіла. Вона підняла ніж і завдала удару. Я заплющив очі, чекаючи на неминучий біль. Але він не настав. Замість болю я відчув холодний подих на своєму обличчі. Відкривши очі, я побачив, що дівчина стоїть переді мною, а в її очах – не порожнеча, а… жаль?

– Біжи, Владане, – прошепотіла вона. – Біжи, поки не пізно. Вони йдуть за тобою.

І тут я почув їх. Тихі кроки, що наближалися з темряви. Кілька пар ніг, що ступали по землі. Хтось ішов за мною. Але хто?

Дівчина зникла, розчинившись у темряві, як привид. Я залишився сам, на кладовищі, оточений невидимими ворогами. Я не знав, хто вони і чого хочуть. Але я знав одне: мені потрібно тікати. І тікати швидко.

Я кинувся бігти, спотикаючись об надгробки і провалюючись у ями. Вітер свистів у вухах, заглушаючи кроки переслідувачів. Я біг, не знаючи куди, але знаючи, що не можу зупинитися. Якщо зупинюся, то помру.

Раптом я наткнувся на щось тверде. Це була стіна. Висока, кам’яна стіна, що оточувала кладовище. Я почав шукати вихід, але його не було. Стіна здавалася нескінченною. Я був у пастці.

Обернувшись, я побачив їх. Вони стояли там, у темряві, їхні обличчя були приховані тінями. Я не міг їх розгледіти, але відчував їхню присутність. Їх було багато. Занадто багато.

– Тобі не втекти, Владане, – пролунав голос з темряви. – Ти наш.

І тут вони кинулися на мене. Я закричав і… прокинувся. Я лежав у своєму ліжку, у своїй халупі, на краю Кривого Яру. Сонце світило у вікно, і птахи співали за вікном. Здавалося, що все було як завжди.

Але це було не так. На моїй руці був поріз. Невеликий, але глибокий поріз, який кровоточив. Точно такий, як був би, якби мене вдарили ножем.

І тут я зрозумів. Це був не сон. Це було реально. І вони все ще йдуть за мною.