Шепіт у Безодні Дзеркал

Кров. Її запах, густий і солодкий, заповнював мої ніздрі, перебиваючи навіть сморід цвілі, що пронизував кожну щілину Старого Міста. Я прокинувся на холодній бруківці, відчуваючи, як щось липке просочує мій одяг. Навколо – лише темрява і відблиски вогнів далеко вгорі, між химерними вежами, що нависали над вузьким провулком.

Мене звати Яромир. Принаймні, я так думаю. Спогади пливли, мов у каламутній воді, розбиті на уламки. Я знав, що я – Мнемонік, один із тих, хто здатен зберігати і відтворювати чужі спогади. Але чиї спогади я ношу зараз? І чому вони просякнуті таким жахом?

Я підвівся, відчуваючи, як у скронях пульсує біль. Оглянувся. Провулок був порожній, лише тіні танцювали на стінах, утворені мерехтливим світлом газових ліхтарів. Старе Місто – лабіринт бруду і таємниць, де колись вирувало життя, а тепер, після Великого Розлому, залишились лише привиди минулого і відчайдушні душі, що чіпляються за існування.

Мій погляд впав на те, що лежало біля мене – понівечене тіло чоловіка. Його обличчя було спотворене гримасою жаху, а очі широко розплющені, мовби він побачив щось нестерпне перед смертю. На грудях виднілася глибока рана, з якої ще сочилася кров. Це була робота професіонала – точний удар, що не залишає шансів.

Я схилився над тілом, намагаючись розгледіти будь-які деталі, які могли б пролити світло на те, що сталося. В кишені його пошарпаного плаща я знайшов невеликий шкіряний гаманець, а в ньому – єдину фотографію. На ній була зображена молода жінка з довгим темним волоссям і сумними очима. На звороті було нашкрябано одне слово: «Надія».

Надія… Це ім’я здалося мені дивно знайомим. Мовби я вже колись чув його, мовби воно було ключем до дверей, які я відчайдушно намагався відчинити у своїй пам’яті. Я заплющив очі, намагаючись зосередитися, відчути хоч якийсь зв’язок. Раптом у моїй голові спалахнув уривок спогаду: крик, відчай, благання… а потім – лише темрява.

Я відсахнувся від тіла, відчуваючи, як холодний піт пробивається на моєму чолі. Щось тут було не так. Щось було глибоко неправильним. Я відчував, що мене втягують у якусь брудну гру, у якій я – лише пішак. Але хто грає? І які правила цієї гри?

Я вирішив піти з цього проклятого місця. Потрібно було знайти Надію. Вона могла знати, що сталося, вона могла бути ключем до моєї пам’яті. Але як її знайти у цьому величезному, похмурому місті, де кожен ховає свої секрети за маскою байдужості? Я рушив уперед, у глиб провулку, відчуваючи, як на мене дивляться сотні невидимих очей.

Раптом я почув тихий шепіт за спиною. Він був ледь чутним, мов подих вітру, але я відчув, як від нього по моїй шкірі пробігають мурашки. Я обернувся. У темряві, біля стіни будинку, стояла постать. Я не міг розгледіти її обличчя, лише темний силует на фоні тьмяного світла.

«Яромире… – прошепотіла постать. – Ми довго на тебе чекали.» Її голос був хрипким і моторошним, мовби він лунав з іншого світу. І в ту ж мить я відчув, як щось холодне і гостре торкається моєї шиї. Лезо.

"Ти - наступний."