Заручини під місяцем жоржин

Крізь серпанок сліз я бачила лише розмиті обриси старовинного маєтку князів Заславських. “Як я тут опинилася?” – пульсувало в скронях, відбиваючись від кришталевих люстр та пишних букетів жоржин, що прикрашали залу.

Всього кілька тижнів тому я, Соломія Квітко, була звичайною студенткою філологічного факультету в Києві, мріяла про власну книгарню та вечірні посиденьки з подругами за горнятком кави. А тепер… тепер я стою тут, у цій помпезній залі, за кілька хвилин до оголошення про мої заручини з незнайомцем, заради порятунку родинного бізнесу.

Батько завжди пишався нашою невеличкою, але затишною кав’ярнею “Квіткова кава”. Це була його мрія, яку він плекав з особливою любов’ю. Та останнім часом справи пішли шкереберть. Конкуренція, невдалі інвестиції… і ось, на порозі банкрутства, з’явився він – князь Ігор Заславський, з пропозицією, від якої неможливо було відмовитись.

Умова була проста і жорстока: я виходжу за нього заміж, а він рятує “Квіткову каву” від краху. Спочатку я відмовлялася, плакала, благала батька знайти інший вихід. Але він був невблаганний. “Соломіє, це єдиний шанс, – говорив він, дивлячись на мене очима, повними розпачу. – Ти повинна це зробити заради сім’ї.”

Двері до зали відчинилися. Увійшов Ігор Заславський. Його погляд зустрівся з моїм. У його темних очах я не побачила нічого – лише холодний, незворушний спокій. Він був неймовірно гарний, у своєму бездоганному костюмі, але краса ця була відстороненою, майже нелюдською.

Він підійшов до мене, взяв мою руку і підніс її до своїх губ. Від його дотику по моєму тілу пробіг неприємний холодок. Я відчула, як батько, стоячи позаду, полегшено зітхнув. Але моя душа кричала.

“Сьогодні, у цей чудовий вечір, – пролунав його глибокий голос, – я радий оголосити про свої заручини з Соломією Квітко.”

Зала вибухнула оплесками. Я стояла, як паралізована, дивлячись в його холодні очі. А потім… я помітила її. У кутку зали стояла дівчина, чий погляд був сповнений ненависті та розпачу, спрямованої прямо на мене. Її очі були наповнені слізьми, а в руці вона стискала блискучий предмет, який, здавалося, виблискував у світлі люстр, як лезо ножа.