Оксамит і порох

Перший подих нічного повітря обпік мої легені, коли я вийшла з чорного лімузина. Львівська бруківка була вологою від нещодавного дощу, і відблиски неонових вивісок стрибали по її блискучій поверхні. Я знала, що чекає на мене за важкими дубовими дверима клубу "Оксамит", але, як завжди, відчувала лише крижаний спокій.

Моє ім'я – Тетяна. І я – донька кримінального авторитета, відомого як "Вовк". Мій батько тримає у своїх руках левову частку підпільного бізнесу Західної України. Від контрабанди цигарок до торгівлі зброєю – все проходить через його руки. І тепер, він вирішив, що я маю стати частиною цього світу.

Клуб “Оксамит” був одним з найважливіших активів батька – місце, де вирішувалися серйозні питання, укладалися угоди та зникали ті, хто заважав. Сьогодні ввечері тут мала відбутися зустріч з представниками італійської мафії. Батько вважав, що моя присутність додасть ваги переговорам. Він хотів показати, що його імперія продовжуватиме існувати навіть після його смерті.

Я пройшла повз охоронців, навіть не глянувши на них. Вони знали мене з дитинства і не наважувалися затримувати. У головній залі клубу було гучно: музика, сміх, розмови. Все потопало в густому димі цигарок і дорогих парфумів. Я одразу помітила батька, що сидів за великим столом у кутку зали. Поруч з ним були кілька його найближчих поплічників.

Італійці вже чекали. Їх було четверо – всі в темних костюмах, з холодними, пильними поглядами. Один з них, з сивим волоссям і шрамом на щоці, підвівся, щоб привітати мене. Його очі затрималися на мені довше, ніж було потрібно. Він простягнув руку і сказав з легким акцентом: «Тож це Тетяна. Дуже приємно познайомитися. Мене звати Алессандро».

Я ледь торкнулася його руки у відповідь. Відчула дивний холодок, який пробіг по моєму тілу. Щось у його погляді, у його поведінці змусило мене насторожитися. Батько кивнув мені на стілець, і я сіла поруч з ним. Переговори почалися, але я відчувала, що Алессандро не зводить з мене очей.

Раптом, у дверях клубу з'явилася група озброєних людей у масках. Вони відкрили вогонь по залі. Почалася паніка. Люди кричали і тікали, намагаючись врятуватися. Охоронці батька кинулися в бій. Алессандро схопив мене за руку і потягнув за собою до виходу. "Тікаймо!" – крикнув він мені у вухо. Та чи справді він мене рятує, чи веде у ще більшу пастку?