Смак полину на вустах

Холод пронизував її до кісток, хоча вона стояла в самому серці палаючого нічного клубу. Рев музики, п'янкий запах дешевого алкоголю та поту – все це мало б її розігріти, принаймні, відволікти. Але ні. Спогади, як крижані голки, встромлялися в кожну клітину тіла, нагадуючи про втрачене, про те, чого вже ніколи не повернути.

Іванка міцніше стиснула в руці кришталевий келих з недопитим шампанським. Бульбашки лоскотали пальці, але радості це не додавало. П'ять років… П'ять довгих років минуло з того фатального дня, коли її життя розкололося на «до» і «після». І п'ять років вона намагалася зібрати ці уламки докупи, але безуспішно. Кожен новий день був лише блідою копією минулого, сповненого щастя та безтурботності.

Клуб «Едем» – елітний заклад у самому центрі Івано-Франківська – гудів, мов розтривожений вулик. Сюди приходили ті, хто мав гроші, владу, і, здавалося, безмежні можливості. Іванка теж належала до цього світу, колись. Зараз вона почувалася тут чужою, стороннім спостерігачем у театрі абсурду.

Її погляд блукав по обличчях танцюючих, по парочках, що шепталися в темних кутках, по барменах, які жонглювали пляшками. Вона шукала… щось. Можливо, надію. Можливо, забуття. А можливо, просто відповідь на одне-єдине запитання: чому?

«Чому саме він?» – це питання, мов заїжджена платівка, крутилося в її голові щодня, щоночі. Чому доля так жорстоко обійшлася з нею, відібравши найдорожче? Чому саме Микола?

Микола… Лише одне ім'я, а скільки болю воно викликало. Її коханий, її чоловік, її світ. Він був усім для неї. А потім його не стало. Нещасний випадок. Безглузда випадковість. Так сказали. Але Іванка ніколи не повірить у це. Вона відчувала, що за цим стоїть щось більше, якась темна таємниця, яку вона обов'язково розгадає.

До неї підійшла висока, струнка блондинка у відвертій червоній сукні. Ярина. Її найкраща подруга, єдина людина, яка залишилася поруч після смерті Миколи. Хоча іноді Іванці здавалося, що навіть Ярина не до кінця їй довіряє.

– Ти знову тут? – спитала Ярина, перекрикуючи музику. Її голос звучав трохи роздратовано.

Іванка знизала плечима.

– Мені потрібно було розвіятись.

– Розвіятись? Іванко, та ти вже рік так «розвіюєшся». Може, досить? Може, варто почати жити далі? – Ярина поклала руку на плече подруги, але у її дотику відчувалася напруга.

– Жити далі? Як? Без нього? – гірко промовила Іванка. Сльози підступили до горла, але вона змусила себе їх стримати. Вона не хотіла плакати. Ні перед Яриною, ні перед ким іншим.

– Ти молода, красива, розумна. Ти можеш знайти собі іншого. – Ярина намагалася говорити переконливо, але Іванка відчувала фальш у її голосі.

– Іншого Миколу не існує, – відрізала Іванка.

Вона відвернулася від подруги і знову подивилася на танцмайданчик. Її погляд зупинився на чоловікові, який стояв у тіні, біля бару. Він був високий, широкоплечий, з короткою стрижкою. Його обличчя було важко розгледіти, але Іванці здалося, що він пильно дивиться на неї.

Від цього погляду їй стало моторошно. Хто це? І чого він хоче?

– Ярино, ти бачиш цього чоловіка? – тихо спитала Іванка, не відводячи погляду від незнайомця.

Ярина прослідкувала за її поглядом.

– Якого чоловіка? Там нікого немає. Тобі здалося.

– Ні, він там є. Я його бачу. – Іванка наполягала на своєму. Вона відчувала, що цей чоловік – ключ до розгадки таємниці смерті Миколи.

Раптом чоловік ворухнувся і зробив крок уперед. Іванка впізнала його. Це був… Віктор. Колишній бізнес-партнер Миколи. Людина, яку вона не бачила вже п'ять років. Людина, яку вона підозрювала у смерті свого чоловіка.

– Вікторе? – прошепотіла Іванка, відчуваючи, як її серце починає шалено битися.

Віктор підійшов до неї і зупинився за декілька кроків. Його обличчя було спокійним, навіть привітним. Але в його очах Іванка побачила… страх.

– Іванко, – сказав він тихо. – Нам потрібно поговорити.

– Про що? – спитала вона, намагаючись приховати хвилювання. – Про те, як ти вбив мого чоловіка?

Віктор зблід.

– Не говори дурниць. Я нікого не вбивав.

– Тоді чому ти тут? Чому ти з'явився лише зараз, через п'ять років? – Іванка наступала на нього, відчуваючи, як у ній закипає гнів.

– Я… Я хотів допомогти тобі. – Віктор затинався, його голос тремтів.

– Допомогти мені? Після того, що ти зробив? – Іванка розсміялася. – Ти справді думаєш, що я тобі повірю?

– Я знаю правду про смерть Миколи. – Віктор говорив швидко, мов випалював слова. – І я хочу, щоб ти її знала.

Іванка замовкла. Вона пильно дивилася на Віктора, намагаючись зрозуміти, чи говорить він правду. Її серце билося, мов скажене. Невже після п'яти років вона нарешті дізнається, що сталося з Миколою?

– Яка правда? – тихо спитала вона.

Віктор озирнувся навкруги, переконавшись, що їх ніхто не чує. Він нахилився до Іванки і прошепотів:

– Миколу вбили… через гроші. Він знав занадто багато.

– Хто його вбив? – Іванка відчувала, як її ноги підкошуються.

Віктор знову озирнувся. Його обличчя було блідим, мов крейда.

– Його вбила… твоя найкраща подруга, Ярина.