Поцілунок князівни пітьми

Холодний місяць дивився на замок із-за густих хмар, ніби підглядаючи за гріхом. Я знала, що він бачить, як моє життя змінюється назавжди, як стає темнішим, ніж ніч.

Ярина, князівна Звенигородська, стояла на балконі родинного замку. Вітер грався з її довгим, чорним волоссям, а очі, кольору зимового неба, дивилися вдалечінь на темний ліс, що оточував замок. Сьогодні їй виповнювалося вісімнадцять. Сьогодні її життя мало змінитися.

У Звенигороді, захованому серед Карпатських гір, існувало давнє повір'я. Кожна князівна у день свого повноліття мала пройти обряд посвячення. Ритуал, який вирішував її долю. Ритуал, про який ходили лише шепоти.

Мати, княгиня Ярина, ніколи не розповідала Ярині про деталі. Лише казала, що це важливо для збереження роду, для захисту Звенигорода. Але Ярина відчувала, що за цими словами ховається щось темне, щось страшне.

Вона чула легенди про першого князя Звенигорода, який уклав угоду з темними силами, щоб захистити свій народ. Легенди про кров і жертви. Легенди, які вона намагалася не згадувати.

Балконні двері відчинилися, і в кімнату увійшла мати. Княгиня Ярина була вродливою жінкою, але сьогодні її обличчя було блідим і напруженим. Вона тримала в руках срібний піднос, на якому лежала чорна оксамитова пов'язка.

"Час, Ярино," – тихо сказала княгиня.

Ярина кивнула, відчуваючи, як серце шалено б'ється в грудях. Вона дозволила матері зав'язати пов'язку на очах. Світ зник, залишилася лише темрява і страх.

Мати взяла її за руку і повела коридорами замку. Кроки звучали гулко в тиші. Ярина відчувала сморід воску та диму, що наповнював повітря. Вони йшли довго, поки не зупинилися.

"Ми на місці," – прошепотіла мати. "Будь сильною, доню."

Ярина відчула, як мати відійшла. Вона стояла одна в темряві, не знаючи, що її чекає.

Раптом вона почула шепіт. Тихі голоси, що лунали звідусіль. Вони говорили щось незрозуміле, щось древнє.

І тоді вона відчула його. Холодний подих на своїй шиї. Хтось стояв позаду неї, дуже близько.

"Хто тут?" – прошепотіла Ярина, намагаючись приборкати страх.

Відповіді не було. Лише холодний дотик до її шкіри. А потім – гострий біль.

Ікла. Вона відчула ікла, що пронизали її шию. Тепла кров потекла по шкірі. Ярина закричала, але крик застряг у горлі.

Вона відчула, як її сили покидають її. Темрява згущувалася. І в останню мить перед тим, як втратити свідомість, вона почула тихий, хрипкий голос:

"Твоя кров – моя. Відтепер ти належиш мені, Ярино Звенигородська."

Коли Ярина знову відкрила очі, вона лежала на холодній кам'яній підлозі. Пов'язки на очах вже не було. Вона побачила високу, простору залу, освітлену лише тьмяними смолоскипами. І перед нею стояв він. Чоловік неймовірної краси. Його обличчя було блідим, як місяць, а очі – червоними, як кров. Він посміхнувся.

"Вітаю у своєму новому житті, князівно," – сказав він. "Я – Владислав. І тепер ти – моя наречена."