Шовковий вітер іншого світу

Дзвінка луна розбитого скла прошила тишу кімнати, мов крик пораненого птаха. Ярослав, притиснувшись спиною до холодної кахляної печі, дивився на осколки дзеркала, що розсипалися по підлозі, наче зорі, що впали з неба. Але то були не звичайні уламки – кожен сяяв власним, моторошним світлом, пульсуючи дивною енергією.

Ярослав, юнак із золотим волоссям і очима кольору стиглого жита, ніколи не вірив у казки. Він був реалістом, сином коваля з тихого подільського села. Його дні минали в гуркоті молота та жарі горна, а вечори – за книжками з дідусевої бібліотеки. Але зараз, дивлячись на це дивне дзеркало, що з'явилося нізвідки посеред його майстерні, він відчував, як звичний світ тріскає по швах.

Дзеркало він знайшов у старому покинутому млині на околиці села. Млин той мав погану славу. Казали, там колись жила відьма, що вміла викликати бурі та перетворювати людей на звірів. Ярослав не вірив цим байкам, але цікавість перемогла. У млині він шукав старі металеві деталі для своїх винаходів, і натрапив на дзеркало, заховане за шаром пилу та павутиння. Воно було дивне – з рамою, викуваною з чорного металу, що нагадував коріння старого дерева, і склом, що мерехтіло, мов глибина лісового озера.

Він приніс його додому, очистив і повісив у майстерні. І ось тепер, після випадкового дотику, дзеркало розбилося, вивільняючи хвилі незрозумілої енергії. Кімнату заповнив запах грому та мокрого каміння. З уламків почали виростати химерні кристали, що сяяли всіма кольорами веселки. Ярослав відсахнувся, відчуваючи, як шкіру пече від дотику невидимої сили.

Раптом один з кристалів вибухнув яскравим світлом, і перед Квітком виникла постать. Висока жінка, одягнена в шати з тканини, що переливалася, мов крила метелика. Її волосся було чорним, як ніч, а очі сяяли, мов два смарагди. Вона дивилася на Квітка з цікавістю та сумом.

«Ти… ти хто?» – прошепотів Ярослав, ледь чутно.

Жінка всміхнулася, і її голос пролунав у голові Квітка, мов мелодія давньої пісні. «Мене звуть Морана, – відповіла вона. – І я прийшла за тобою, Ярославе. Твій світ гине. Лише ти можеш його врятувати.»

Ярослав озирнувся на свою майстерню, на знайомі речі, на світло, що лилося з вікна. «Мій світ? Рятувати? Від чого?»

Морана зробила крок вперед, і її рука торкнулася чола Квітка. У його голові вибухнула лавина образів: палаючі міста, зів’ялі поля, істоти, що нагадували кошмар з дитячих снів. Він побачив світ, спотворений темною магією, світ, де панує вічний холод і страх.

Він відсахнувся, закриваючи обличчя руками. «Ні… цього не може бути…»

«На жаль, це правда, – відповіла Морана. – Темрява насувається. І лише ти, Ярославе, маєш силу її зупинити. Ти – останній з роду Хранителів, тих, хто володіє магією світла. Твоя кров – ключ до порятунку.»

Ярослав нічого не розумів. Він – коваль, а не герой з казки. Він ніколи не тримав у руках магію, лише молот і міх. Але погляд Морани був сповнений такої рішучості та відчаю, що він не міг не повірити.

«Але… як я можу допомогти? Що я маю робити?» – запитав Ярослав, відчуваючи, як у грудях зароджується слабка надія.

Морана взяла його за руку, і він відчув, як її дотик пронизує його тіло електричним струмом. «Ти маєш пройти крізь портал, Ярославе, – сказала вона. – До світу, де темрява вже запанувала. Там ти знайдеш відповіді. Там ти знайдеш свою долю.»

За її спиною спалахнуло сяйво, і в повітрі відкрився розрив – портал, що виблискував, мов зоряна брама. Ярослав побачив крізь нього дивний світ: дерева з чорним листям, небо, затягнуте багряними хмарами, і постаті, що рухалися вдалині, мов тіні в нічному кошмарі.

Морана штовхнула його вперед. «Іди, Ярославе. І не бійся. Я буду з тобою, хоч і не завжди поруч.»

Ярослав похитнувся, відчуваючи страх і невідомість. Він зробив крок до порталу, і в останню мить обернувся, щоб подивитися на свою майстерню, на свій звичний світ. Він знав, що, можливо, ніколи більше його не побачить.

Але зупинив його голос, що пролунав з темряви порталу. Голос холодний, як зимовий вітер, і сповнений злоби. «Морана… Ти думала, що зможеш його сховати? Він мій!» І з порталу вирвалася рука, чорна, як смола, і схопила Морану за шати, затягуючи її в темряву. Портал почав закриватися, а Ярослав застиг в жаху, не знаючи, що робити. Його єдина надія зникла в темряві.