Кривавий Шовк Нічної Імли

Крізь серпанок нічної імли пробивався лише блідий місячний промінь, достатній, щоб вихопити з темряви поодинокі сніжинки, що танцювали у повітрі, мов заворожені. Аліна відчула, як холодний дотик зими пронизує її тонке пальто, змушуючи здригнутися. Вона не повинна була тут бути. Але бажання помсти, темна спрага, що оселилася в її серці, були сильнішими за будь-який страх.

Старий, покинутий млин стояв на краю села, похмурий силует на тлі засніжених полів. Місцеві жителі обходили його десятою дорогою, шепочучи легенди про нечисту силу, що нібито оселилася в його стінах. Але Аліну не турбували забобони. Вона знала, що саме тут, у цьому проклятому місці, знайде того, хто зруйнував її життя.

Вона обережно прокралася крізь напівзруйновані двері, намагаючись не здіймати зайвого шуму. Запах цвілі та вогкості вдарив у ніс, змішуючись з ледь відчутним металевим присмаком – запахом крові. Серце забилося частіше, але Аліна змусила себе йти далі. Її рука міцно стискала срібний кинджал, захований під одягом – єдину зброю, що залишилася їй після того, як все було втрачено.

Темрява в млині була майже абсолютною. Лише крізь дірявий дах пробивалися тонкі смужки місячного світла, вимальовуючи химерні тіні на стінах. Аліна йшла навпомацки, відчуваючи під ногами вологі дошки підлоги, що скрипіли під кожним кроком. Вона знала, що він тут. Відчувала його присутність – темну, хижу ауру, що пронизувала кожен куточок цього проклятого місця.

Раптом, вдалині почувся тихий шепіт. Аліна завмерла, затамувавши подих. Шепіт ставав гучнішим, перетворюючись на мелодійне, але водночас моторошне наспівування. Вона обережно попрямувала на звук, пробираючись крізь завали каміння та уламки дерева.

Незабаром вона опинилася у великій залі, в центрі якої стояв величезний, старий млинський жорн. Навколо нього, у дивному ритуальному колі, горіли чорні свічки, кидаючи танцюючі тіні на стіни. І тоді вона побачила його.

Він стояв спиною до неї, високий, елегантний, у довгій чорній мантії. Його довге, чорне волосся спадало на плечі, приховуючи обличчя. Він продовжував наспівувати, його голос звучав, як тиха музика смерті. Аліна відчула, як по тілу пробігає холодок. Вона знала, хто це. Він. Владислав.

«Владиславе,» – прошепотіла вона, її голос ледь чутно пробився крізь нічну тишу. Він різко обернувся. Його обличчя було блідим, майже прозорим, з високими вилицями та тонкими губами. Але найбільше вражали його очі. Вони були червоними, палаючими, як два розпечених вуглики. Очі вампіра.

«Аліно,» – промовив він, його голос був низьким і оксамитовим. «Я знав, що ти прийдеш.» Він повільно наблизився до неї, його погляд приковував її до місця. Аліна відчула, як страх паралізує її, але вона змусила себе тримати кинджал напоготові. Вона не дозволить йому знову її зламати.

«Ти заплатиш за все, що зробив,» – процідила вона крізь зуби. Владислав лише посміхнувся, і в цій посмішці було стільки зла, що Аліна відчула, як по її спині пробігає холодок. «Ти думаєш, що зможеш мене зупинити, Аліно? Ти лише маленька смертна, а я… я – Владислав, володар ночі.»

Він кинувся на неї, швидкий, як тінь. Аліна ледь встигла відреагувати, відскочивши вбік. Він промахнувся, але його довгі, гострі нігті ледь не торкнулися її обличчя. Вона замахнулася кинджалом, намагаючись вдарити його, але він легко ухилився від удару. Він був занадто швидким, занадто сильним.

Бій тривав недовго. Владислав легко відкинув її кинджал в сторону, і той з брязкотом упав на підлогу. Він схопив Аліну за горло, його пальці стиснулися, перекриваючи подих. Вона намагалася вирватися, але його сила була надлюдською. Вона бачила, як у його червоних очах танцює голод, жага крові. Її життя добігало кінця.

«Прощавай, Аліно,» – прошепотів він, його подих обпалював її шию. «Ти була смачною розвагою.» І він нахилився, відкриваючи свої ікла. Аліна заплющила очі, чекаючи неминучого. Але замість болю вона відчула… нічого.

Вона відкрила очі. Владислав відступив від неї, його обличчя спотворила гримаса болю. Він тримався за груди, його червоні очі дивилися на неї з жахом. Аліна подивилася вниз і побачила, що з її грудей стирчить срібний клинок. Але це був не її кинджал. Це був інший клинок, менший, більш витончений, з руків’ям, інкрустованим чорним оніксом. Вона не знала, звідки він взявся.

За спиною Владислава з’явилася темна постать. Високий чоловік у чорному плащі стояв у тіні, його обличчя було приховане капюшоном. Він тримав у руці другий такий самий клинок, і на ньому блищала кров. Владислав звалився на підлогу, корчачись від болю. Його сили покидали його. Він дивився на незнайомця з ненавистю та страхом.

«Хто ти?» – прохрипів він. Чоловік у чорному плащі мовчки дивився на нього, його обличчя залишалося прихованим у тіні. Він не відповідав. Він лише підійшов ближче і підняв свій клинок.

Аліна стояла, як заворожена, не знаючи, що відбувається. Хто цей незнайомець? Чому він допоміг їй? І що тепер буде з нею? Раптом, чоловік у чорному плащі обернувся до неї. Він повільно зняв капюшон. І Аліна побачила його обличчя. Її серце зупинилося. Це був… її брат. Який, як вона вважала, загинув багато років тому.

«Аліно,» – промовив він, його голос був низьким і незнайомим. «Нам потрібно йти. Тут більше небезпечно.» Він простягнув до неї руку. Аліна дивилася на нього, не вірячи своїм очам. Він живий. Але чому він ніколи не давав про себе знати? І чому він став таким… таким темним?

Вона не знала, що відповісти. Вона просто взяла його за руку. І разом вони зникли в нічній імлі, залишаючи позаду мертве тіло Владислава та безліч питань, на які поки що не було відповідей.