Гірка зустріч у серпні

Запах кави, як дим від пожежі, заповнював повітря, але він не міг заглушити солодко-брехливий аромат її парфумів. Руслана стояла біля вікна, силует вирізьблений місячним світлом, така знайома і водночас чужа.

"Це кінець, Ігорю," – прошепотіла вона, не обертаючись. Її голос, колись мелодія мого життя, тепер звучав як похоронний дзвін. "Я йду до нього."

Слова влучили, мов кулі. Не тому, що я її кохав. Ні. Між нами завжди була лише ворожнеча, прикрита тонкою маскою ділових стосунків. Руслана – дочка мого заклятого ворога, Артема Миколайовича, людина, яка відібрала у моєї сім'ї все. Наша домовленість була проста: я використовую її, щоб дістатися до батька, вона – мене, щоб отримати контроль над сімейним бізнесом. Гра, в якій ставки були надто високі, щоб дозволити собі почуття.

"До нього? До батька?" – виплюнув я, намагаючись приховати лють. "Ти зрадила нас обох, Руслано. Ти обрала сторону того, хто знищив мою родину."

Вона обернулася. У її очах не було ні каяття, ні жалю. Лише холодна, розважлива рішучість. "Ти ніколи не розумів, Ігорю. Це не про батька. Це про владу. І я збираюся її отримати, незалежно від того, хто стане на моєму шляху."

Я зробив крок до неї, відчуваючи, як у грудях розростається темрява. Між нами завжди була прірва, вирита ненавистю і недовірою. Але зараз вона стала глибшою, ширшою, непереборною. Я бачив у її очах відображення власної злості, власної жаги помсти. І в той момент я зрозумів: вона не просто мій ворог. Вона – моя найбільша спокуса.

"Тоді не дивуйся наслідкам, Руслано," – прогарчав я. "Війна тільки починається." Я схопив ключі від машини зі столу. "І цього разу я не буду грати за твоїми правилами." Залишивши її стояти в місячному сяйві, я вийшов з квартири, почуваючи, як у спину впивається її зрадницький погляд. Але куди я їду? До Артема Миколайовича. Щоб запропонувати йому угоду.