Світанок, якого не буде

Від холоду її крові можна було б заморозити цілу річку. Орислава відчула, як він торкається її шиї, і її тіло затремтіло, але не від страху. Від... очікування. Він, Владислав Чорний, кошмар Вишниці, власник її душі згідно з давнім родинним боргом, стояв позаду, його подих обпікав її шкіру.

Вишниця – містечко, де час, здавалося, зупинився сто років тому. Тут, серед вишневих садів, що навесні вкриваються білим цвітом, а восени червоніють від плодів, жили і вмирали покоління Ориславиної родини. Але Вишниця приховувала темну таємницю: вона була притулком для стародавнього клану вампірів, і Владислав Чорний був їхнім безжальним ватажком. Родина Орислави колись уклала з ним угоду – угоду, яку вона тепер мала сплатити своєю свободою.

Коли Владислав обернув її обличчя до себе, Орислава побачила в його очах відблиск місячного світла і вічну спрагу. Він був неймовірно вродливий, з високими вилицями, чорним, як смола, волоссям і поглядом, що пронизував душу. Він міг би бути ангелом, якби не кривава усмішка, що з’являлася на його устах лише при вигляді її.

– Ти знаєш, чому я тут, Ориславо, – прошепотів він, його голос був оксамитовим шепотом у темряві.

– Так, – відповіла вона, намагаючись приборкати тремтіння. – Я знаю.

Він провів пальцем по її щоці, і вона заплющила очі. Доторк був холодним, як крига, але водночас обпікаючим, як полум’я. Їй було страшно, але водночас… цікаво. Це був заборонений плід, темний і спокусливий.

– Твоя кров пахне вишнями, – промурмотів він, нахиляючись ближче. – Солодко і… відчайдушно.

Орислава згадала про бабусині розповіді про Владислава Чорного, про його жорстокість і безжальність. Він був легендою, страховиськом, темрявою, що ховалася в тінях Вишниці. Але він також був її долею. Їй не було куди тікати, не було від кого чекати допомоги. Її родина віддала її йому, щоб врятувати себе.

– Я готова, – сказала вона, відкриваючи очі і дивлячись йому прямо в обличчя. Владислав здивовано підняв брову.

– Готова до чого? До смерті? Чи до чогось іншого?

Орислава не відповіла. Вона знала, що він хотів почути. Він хотів, щоб вона благала про пощаду, щоб вона боялася його. Але вона не збиралася дарувати йому цього задоволення. Вона зустріне свою долю з високо піднятою головою.

Владислав засміявся, тихо і зловісно. Він був задоволений. Він завжди отримував те, що хотів. І тепер він хотів її. Всю її. Тіло, душу, кров.

Він нахилився і вкусив її. Біль був пекельним, але він тривав лише мить. Потім прийшло відчуття неземної насолоди, якого Орислава ніколи раніше не відчувала. Її тіло горіло, її розум затьмарювався. Вона відчувала, як її залишає життя, і як натомість приходить щось інше… щось темне і сильне.

Коли Владислав відірвався від її шиї, Орислава впала на землю. Вона лежала там, бездиханна і бліда, як полотно. Владислав дивився на неї з цікавістю. Він знав, що вона не помре. Він щойно дарував їй безсмертя. Але безсмертя мало свою ціну. І Орислава скоро дізнається, якою вона є. Раптом з темряви виривається фігура, накидаючись на Владислава з люттю в очах. Це був Ігор, колишній коханий Орислави. Він тримав у руці срібний кинджал, і його погляд був сповнений ненависті. «Я вб’ю тебе, покидьку!» – прокричав він.

Владислав відштовхнув Ориславу ногою в сторону, немов непотрібну ляльку. Орислава, частково в свідомості частково ні, бачила, як Владислав з легкістю відбиває напад Ігора. Владислав злобно засміявся. Ігор був нічим, нікчемною комахою, що наважилась напасти на хижака. Владислав вхопив Ігора за горло, підіймаючи в повітря. «Ти не повинен був цього робити».

Ігор хрипів, намагаючись вивільнитись з мертвої хватки Владислава. Владислав підніс Ігора ще вище, відриваючи ноги від землі. З очей Ігора бризнули сльози від розпачу. Владислав почав стискати його горло дужче. Раптом, Владислав кинув Ігора на землю. Ігор закашлявся, намагаючись набрати повітря в легені. Владислав наступив йому на груди. Ігор застогнав від болю. Владислав нахилився до Ігора і прошепотів: «Це був твій останній шанс». Владислав витягнув з кишені Ігора срібного кинджала. Владислав підніс кинджал над Ігорем…