Ніч без пощади

Запах крові був першим, що вдарив у ніс, коли Мілана переступила поріг клубу. Не звичний запах дешевого віскі та поту, а густий, металевий сморід смерті, який, здавалося, просочився у кожну щілину цього місця. Вона знала, що на неї чекає, але реальність завжди була гіршою за будь-які очікування.

Клуб «Оксамит» колись був символом розкоші та влади в усій «Дніпровій Імперії», як тут називали кримінальну мережу, що простяглася вздовж берегів Дніпра. Тепер це було поле бою. Тіла, розкидані серед розбитих пляшок та перекинутих столів, свідчили про жорстоку перестрілку, яка тут нещодавно відбулася. Мілана відчула, як у горлі підступає нудота, але змусила себе йти вперед. Їй потрібно було знайти його.

Вона просувалася крізь хаос, обминаючи тіла охоронців та випадкових відвідувачів. Її чорна сукня, що облягала фігуру, здавалася недоречною в цьому морі крові та руйнувань. Але Мілана знала, що їй потрібно виглядати сильною, особливо зараз. Її ім'я відкривало будь-які двері в цьому злочинному світі, але сьогодні, здавалося, воно втратило свою силу.

Нарешті, вона побачила його. Він лежав на підлозі біля бару, схилений набік, його біла сорочка була просякнута кров'ю. Це був Денис, її наречений і спадкоємець «Дніпровської Імперії». Мілана кинулась до нього, не звертаючи уваги на осколки скла під ногами. Вона торкнулася його обличчя, відчуваючи, як холодна шкіра ковзає під пальцями. Він був живий, але ледь дихав.

«Денисе! Денисе, відкрий очі!» – благала вона, намагаючись розбудити його. Його повіки здригнулися, і він привідкрив очі, в яких не було жодного виразу. «Мілано…» – прошепотів він ледь чутно. «Хто це зробив? Хто наважився?» – спитала вона, її голос тремтів від люті. Денис підняв слабку руку і вказав на двері, що вели до заднього виходу. «Зрада… всередині…» – прохрипів він, перш ніж знову втратити свідомість. В ту ж мить Мілана відчула, як до її скроні притулився холодний метал пістолета. «Не рухайся, красуне, або твій наречений отримає ще одну кулю», – пролунав знайомий, але зрадницький голос.