Вишневий сад вічної ночі

Перший дотик його холодних губ обпік, як зимовий вітер, і я зрозуміла, що життя, яким я його знала, закінчилося тієї миті. Я – Аліна, остання з роду відьом Вишневого Саду, і моє прокляття – бути обраною для Князя Ночі.

Вишневий Сад… колись він був квітучим раєм, оспіваним у піснях кобзарів. Зараз, це лише тінь колишньої слави, занурена у вічну ніч під владою вампірів, що повстали з глибин Карпатських гір. Вони прийшли не як загарбники, а як… господарі. І кожні сто років вимагають данину – обрану дівчину, чия кров підтримує їхнє безсмертя.

Моя бабуся, стара відьма Ярина, завжди казала: «Кров відьми – найсильніший еліксир для вампірів, Аліно. Бережи її, як зіницю ока». Але як берегти те, що стає приманкою? Коли моє сімнадцятиріччя настало, чорні ворони принесли звістку: Князь Ночі, Владислав, обрав мене.

Я стояла перед ним у Великій Залі, оздобленій готичними візерунками та освітленій смолоскипами, чиє полум’я відбивалося у його крижаних очах. Владислав був втіленням темряви: високий, з блідою шкірою та волоссям кольору воронячого крила. Його влада відчувалася кожною клітиною мого тіла, пригнічуючи волю.

«Ти – моя обрана, Аліно», – пролунав його голос, як грім серед ясного неба. «Твоя кров зробить мене сильнішим, а твоє життя належатиме мені». Я відчула, як жах охоплює мене, але в очах Владислава побачила не лише спрагу, а й… цікавість? Немов я була для нього не просто здобиччю, а чимось більшим.

Він підійшов ближче, його подих обпікав мою шкіру. Я заплющила очі, готуючись до неминучого. Але замість болю відчула лише дотик його губ. Не голодне смоктання крові, а ніжний, майже лагідний поцілунок. «Сьогодні я пощаджу тебе, Аліно, – прошепотів він. – Але завтра… завтра ти вирішиш: підкоритися мені добровільно, чи боротися до кінця». І з цими словами він зник у тіні, залишивши мене наодинці зі страхом та… дивною надією, що, можливо, все не втрачено. Проте на порозі зали стояла стара служниця Владислава, закриваючи шлях до втечі: «Князь наказав підготувати вас до першої ночі. І повірте, панно, йому не подобається, коли йому суперечать...»