Смак вишні на лезі ножа

Запах вишневого цвіту був останнім, що відчувала Лілея перед тим, як її світ перевернувся з ніг на голову.

Вона сиділа на терасі затишної кав'ярні у самому серці старовинної львівської площі Ринок, смакуючи філіжанку ароматної кави та милуючись весняним сонцем. На її колінах лежала розгорнута книга, але увага дівчини була розсіяна. Сьогодні їй виповнювалося двадцять два, і відчуття легкої тривоги не полишало її. Рідні наполягали на пишному святкуванні, а Лілея хотіла лише спокою та тиші. Вона працювала перекладачкою у невеликому видавництві і цінувала кожну мить, проведену наодинці з книгами.

Раптом, тишу розірвав різкий звук гальм. До кав'ярні під'їхав чорний позашляховик з тонованими вікнами. З нього вийшли двоє чоловіків у чорних костюмах, їхні обличчя ховалися за темними окулярами. Лілея відчула, як по її спині пробіг холодок. Щось було не так.

Один з чоловіків підійшов до її столика. Його погляд був важким і оцінюючим.

– Лілея Кравчук? – запитав він грубим голосом, навіть не намагаючись бути ввічливим.

Лілея здригнулася, але спробувала зберегти спокій.

– Так, це я. Чого ви хочете?

– Ти повинна поїхати з нами.

– Куди? І на якій підставі?

Чоловік не відповів. Він просто кивнув своєму напарнику, і той, не вагаючись, схопив Лілею за руку. Вона спробувала вирватися, але сили були нерівні. Її заштовхнули в машину, і двері з гучним хлопком зачинилися.

Автомобіль рвонув з місця, залишаючи позаду кав'ярню, сонце і її колишнє життя. Лілея відчувала, як страх паралізує її. Куди її везуть? Хто ці люди? І що від неї потрібно?

Вона спробувала розібратися в ситуації. Її батьки – звичайні вчителі, у неї немає ні заможних родичів, ні впливових знайомих. Кому вона могла знадобитися?

Чоловік, який розмовляв з нею в кав'ярні, дістав телефон і коротко сказав:

– Вона у нас. Все пройшло без проблем.

Лілея намагалася підслухати, але він говорив тихо і нерозбірливо. Її серце шалено билося в грудях. З кожною хвилиною вона відчувала, що потрапляє у все глибшу прірву.

Машина зупинилася біля великого, похмурого будинку, оточеного високим парканом. Це місце виглядало зловісно і непривітно. Лілею вивели з машини і повели до головного входу. Вона намагалася чинити опір, але марно.

Її завели у величезний хол, обставлений дорогими меблями. Все тут дихало владою і багатством. Посеред холу стояв чоловік. Він був високий, широкоплечий, з коротким темним волоссям. Його обличчя було суворим і вольовим. Він дивився на Лілею уважно і пильно. Вона відчула, як її пронизує його погляд.

– Лілея, – промовив він глибоким голосом. – Радий познайомитися. Мене звати Арсен. Твій батько заборгував мені велику суму грошей. І тепер ти розплатишся за його борги.

Лілея відчула, як земля йде у неї з-під ніг. Її батько? Борги? Це не могло бути правдою. Вона ніколи не чула нічого подібного. Він завжди був чесною і порядною людиною.

– Я не знаю, про що ви говорите, – прошепотіла вона, намагаючись прийти до тями. – Мій батько ніколи не мав боргів.

Арсен усміхнувся, але в його усмішці не було нічого доброго.

– Ти помиляєшся, Лілея. У нього був борг. І тепер він твій. Ти будеш жити тут, поки він його не поверне. А поки що... ти працюватимеш на мене.

Він підійшов ближче і взяв її за підборіддя. Його погляд був холодним і нещадним. Лілея відчула, як її тіло пронизує тремтіння.

– Відтепер ти моя. І ти зробиш все, що я тобі скажу. Зрозуміла?

Лілея мовчала. Вона не знала, що відповісти. Її світ зруйнувався в одну мить. Вона потрапила у пастку, з якої, здавалося, не було виходу. Вона подивилася в очі Арсена і побачила там лише темряву. Темряву, яка поглине її.

Арсен відпустив її підборіддя і махнув рукою.

– Відведіть її до її кімнати. Нехай відпочине. Їй знадобиться багато сил.

Лілею знову схопили за руки і повели коридором. Вона йшла, як у трансі, не розуміючи, що відбувається. Її привели до великої кімнати з розкішними меблями. Все тут було дорого і вишукано, але для Лілеї це не мало значення. Вона відчувала себе, як у золотій клітці.

Коли вона залишилася одна, то підійшла до вікна і подивилася на вулицю. Вона побачила високий паркан і озброєних охоронців. Втекти було неможливо. Вона була в полоні. І її життя належало Арсену. Але чому її батько? Що він накоїв?

Раптом вона помітила у дзеркалі на туалетному столику відображення. Там стояла маленька записка, приклеєна до задньої стінки дзеркала. Швидко озирнувшись, Лілея вихопила її і розгорнула. Рядки, виведені знайомим почерком, змусили її серце зупинитися: «Не вір нікому. Особливо йому. Шукай Романа…»

Вона судомно вдихнула. Роман… Хто такий Роман? І чому її батько, у разі небезпеки, радив звертатися саме до нього? І головне – що знав її батько про Арсена, що так наполегливо застерігав її?

Хтось постукав у двері.