Погляд крізь кришталь

Лідія відчула, як її серце болісно стиснулось, коли вона побачила його. Ярослав. Її колишній наречений, а тепер, здавалося, недосяжна зірка на олімпі київського бомонду. Він стояв біля бару, елегантний у своєму бездоганному костюмі, сміючись з якоюсь блондинкою, яка виглядала так, ніби щойно зійшла з обкладинки глянцевого журналу.

Три роки. Три роки минуло з того дня, як він розірвав їхні заручини, залишивши Лідію з розбитим серцем і величезним боргом її сім'ї. Він пішов, щоб успадкувати імперію свого батька, а вона… вона залишилася, щоб боротися за виживання у світі, який раптом став таким ворожим.

Лідія працювала офіціанткою в одному з найдорожчих ресторанів Києва, намагаючись звести кінці з кінцями. Кожна зміна була тортурами, бо завжди була ймовірність зустріти його. І ось, ця зустріч настала, як грім серед ясного неба.

Вона глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти тремтіння в руках. Їй потрібно було обслужити столик номер сім, а він був прямо навпроти бару, де стояв Ярослав. Лідія взяла піднос із напоями і, намагаючись не дивитися в його бік, попрямувала до потрібного столика.

«Ось ваші коктейлі, панове», – промовила вона, намагаючись, щоб її голос звучав якомога впевненіше. Але її погляд все одно мимоволі зупинився на Мальвіні. Він дивився на неї. Його смарагдові очі, які колись дивилися на неї з любов'ю, тепер були холодними та відчуженими. Він ніби оцінював її, як річ, а не як людину, з якою колись планував прожити все життя.

Лідія відвернулася і швидко пішла до кухні, відчуваючи, як пекучі сльози починають душити її. Вона не могла дозволити собі розплакатися на роботі. Їй потрібні були ці гроші, щоб допомогти своїй матері виплатити божевільний кредит, який та взяла, щоб врятувати сімейний бізнес, коли Ярослав залишив їх.

«Все гаразд?» – почула вона стурбований голос за спиною. Це була Ніна, її колега і найкраща подруга. Ніна завжди підтримувала Лідію, знала про її минуле з Мальвіном і завжди намагалася її підбадьорити.

«Так, все добре», – збрехала Лідія, витираючи сльози рукавом. «Просто… просто щось потрапило в око».

Ніна недовірливо подивилася на неї, але нічого не сказала. Вона знала, що Лідія не захоче говорити про Мальвіна. Це була занадто болюча тема.

Лідія повернулася до роботи, намагаючись зосередитися на замовленнях і не думати про Мальвіна. Але це було неможливо. Його присутність відчувалася в повітрі, як важкий тягар, який давив на її груди. Кожен його погляд, кожне слово, кожне його дихання здавалося особистим знущанням.

Ближче до вечора ресторан почав заповнюватися. З'являлося все більше і більше відвідувачів, одягнених у дорогі костюми та вечірні сукні. Лунала тиха музика, дзвеніли келихи, і все це створювало атмосферу розкоші та багатства. Атмосферу, в якій Лідія почувалася чужою.

Раптом її викликав до себе адміністратор. «Лідіє, тебе просять обслужити VIP-зал», – сказав він, дивлячись на неї з вибачливою посмішкою. «Там сьогодні важливі гості, і нам потрібен найкращий сервіс».

Лідія відчула, як її серце знову стиснулось. VIP-зал. Там завжди сиділи найбагатші та найвпливовіші люди міста. І, на жаль, там часто бував Ярослав.

«Я… я не знаю», – пробурмотіла Лідія. «Може, краще хтось інший?»

«Вибач, Лідіє, але вибір зроблено», – відповів адміністратор. «Це наказ. Просто зроби свою роботу, і все буде добре».

У Лідії не було вибору. Вона глибоко вдихнула і попрямувала до VIP-залу. Коли вона відчинила двері, її погляд одразу ж зупинився на ньому. Ярослав сидів за столом у компанії кількох чоловіків у дорогих костюмах. Він посміхнувся, побачивши її. Але це була не щира посмішка. Це була посмішка хижака, який побачив свою жертву.

«Привіт, Лідіє», – промовив він, і його голос прозвучав, як ніж, який повільно ріже її серце. «Радий бачити тебе знову».

Лідія відчула, як її ноги підкошуються. Вона хотіла втекти, зникнути, провалитися крізь землю. Але вона не могла. Вона була тут, і їй доведеться з цим якось жити.

«Доброго вечора, Ярославе», – відповіла вона, намагаючись, щоб її голос звучав якомога нейтральніше. «Що бажаєте замовити?»

Ярослав пильно дивився на неї. «Я бажаю… щоб ти сіла зі мною і поговорила», – промовив він, і його слова прозвучали, як вирок.

Вона застигла на місці. Сісти з ним? Говорити? Після всього, що сталося? Це було немислимо. Але, поглянувши на його очі, Лідія зрозуміла, що в неї немає вибору. Він звик отримувати те, що хоче, і він не зупиниться ні перед чим, щоб досягти своєї мети.

Лідія повільно сіла за стіл, відчуваючи, як усі погляди присутніх спрямовані на неї. Вона відчувала себе, як метелик, спійманий у павутину. Вона знала, що її життя ось-ось зміниться назавжди.

«Отже, Лідіє», – промовив Ярослав, нахиляючись ближче до неї. «Розкажи мені… як ти живеш?»

Лідія глибоко вдихнула, готуючись до найважчої розмови у своєму житті. Але перш ніж вона встигла щось відповісти, Ярослав раптово схопив її за руку, стискаючи її так сильно, що здавалося, кістки ось-ось зламаються.

«Але перш ніж ти щось скажеш…», прошепотів він, його голос став загрозливим. «Я хочу, щоб ти знала… Я знаю про твій борг. І я знаю, що ти відчайдушно потребуєш грошей…»

Лідія зблідла. Як він дізнався? Це було неможливо. Це був її найгірший кошмар.

«І знаєш що?», продовжив Ярослав, його очі сяяли зловісним вогнем. «Я готовий допомогти тобі… За одну невелику послугу…»

Він підніс її руку до своїх губ, його подих обпікав її шкіру. Лідія відчула, як її серце шалено забилося в грудях. Що він задумав? Яку ціну він заставить її заплатити?

«Ти станеш моєю фальшивою нареченою, Лідіє», прошепотів він, і його слова прозвучали, як грім серед ясного неба. «Лише на місяць. Ти допоможеш мені укласти одну важливу угоду… І я заплачу всі твої борги. Що скажеш?»

Вона мовчала, шокована і збентежена. Фальшива наречена? Це було абсурдно. Божевільно. Але в той же час… Це міг бути її єдиний шанс врятувати свою сім’ю. Лідія відчула, як її серце розривається між ненавистю і відчаєм. Вона не знала, що робити. Але Ярослав дивився на неї, чекаючи відповіді. І вона знала, що від її рішення залежить все її майбутнє…